Кав'ярня "Три Коти"

Глава 40. До лігва бандита.

Я навіть уявити собі не міг, що таке можливо у наш час, у нашому місці. Що таке взагалі можливе в моєму житті. Кіднепінг! Брат Христини ще школяр, дитина! Як же можна через якийсь борг таке вчинити?

Бідна Тіночка сама не своя, та й у мене душа не на місці. «Добрі люди» називається! Скористалися тим, що діти у безвиході, грошенят підсунули, а тепер розкручують по повній програмі! Навіть те, що борг зростав щомісяця удвічі – справжнє шахрайство, в вже сума, яку зараз вимагають, зовсім неймовірна. Я був готовий дістати для своєї дівчини сто шістдесят тисяч. Але зараз навіть я не в змозі допомогти. До батька звертатись – то пусте, він завжди над кожною копійочкою трясеться, усі варіанти переглядає, чи так вже потрібно її витрачати, а тут… У мами таких грошей немає, звісно, вона намагається дещо заникати від чоловіка на власні потреби, та останній рік я постійно у неї «позичав» на розкрутку кав’ярні. Якщо й нашкребе зараз що – так то мізер. Друзів та знайомих наче й чимало, та більшість такі, щоб кудись сходити, погуляти, бажано, щоб ти ще й оплатив. А ті, хто справді готовий допомогти, не мають таких вільних коштів, щоб узяти та викласти на блюдечку з блакитною облямівкою. Я навіть сам встиг перелякатися за Сашка. Втім, коли дізнався, кому моя дівчина заборгувала, трохи полегшало. Коли страх знаєш у обличчя, він не такий вже й страшний. А Дорофія Бруковця я ще пацаном знав. Старший за мене, дебелий та безпринципний, з тих, що «сила є – розуму не треба». Бувало, і мене побивав. Та вже не той час.

Згадав, що бачив я цього суб’єкта не дуже давно на вечірці у друга. Бритоголовий качок. Я тоді навіть не підійшов, бо такі люди мені не цікаві. А він тоді на весь голос хвалився, що будує шикарний маєток на Повітці. Повітка – то район за містом, де зараз новітні багатії будуються, раніш там село невеличке було, між річкою та лісом, та знесли його, лише назва і залишилася. Напевне, зайнявся Дорофій якоюсь забороненою діяльністю, бо з сім’ї він небагатої, а щоб будувати дім у Повітці ніякої зарплатні не вистачить. Ха, Доро Брук, ви бачили? Який фраєр!

Я зателефонував другу, у якого зустрічав Дорофія, той ще комусь, і через кілька хвилин у мене вже була точна адреса Бруковця. І, крім того, двоє найближчих друзів, які визвались йти разом зі мною до того бандита. Домовившись, що вони під’їдуть до кав’ярні, я поцілував у щоку Христину, що сиділа на дивані, обійнявши коліна, і дивилася в одну точку.

- Не залишу тебе одну, люба. Зараз Беллу покличу, щоб посиділа із тобою.

За стіною почувся стукіт, і двері відчинилися. Це й була завідуюча кав’ярнею.

- Не треба мене гукати, я підслуховувала і все знаю.

Ну і Белла! Слід би було її хоча  вилаяти за таке неподобство, як підслуховування, та зараз не до того. А минулого разу її цікавість врятувала мене від Аделаїди та небажаного батьківства, тому якось сердитись на неї не виходило.

- Із Тіною я, звісно, посиджу, - продовжила Белла, наче й не зізнавалась ні в чому. – Та вас, Ігоре Сергійовичу, самого до бандитського лігва не відпущу!

- Так я не один буду, зі мною ще двоє друзів.

- Нічого, група підтримки ніколи не завадить. Зараз мій Дамір під’їде зі своїми братанами, так надійніше буде.

В підсумку, коли я вийшов надвір, до кав’ярні вже під’їжджало два великих чорних джипа і невеличкий ніссан. Один із джипів мені знайомий, то власність мого друга-айтішника Микити, гроші він заробляє чималі, та все власним розумом.  Сам він невеличкий, але розбитний. Підходячи, виразно клацнув нігтем по кнопці на відвороті куртки.

- Камера! Репортаж з місця подій передаватиметься одразу на комп до Павла, так що, коли нас і зрешетять автоматами, то помремо героями, а Доро Брук отримає довічне ув’язнення!

Оптиміст чортів!

З ніссана виліз інший мій друг, Влас, двохметровий здоровань з приватного бюро охорони. Цей лагідно погладив причеплену до ременя кобуру пістолету.

- Власе! Я не збираюсь нікого вбивати!

- А ти знаєш, що на нас може там очікувати? Ні. Ото й мовчи! Краще перепильнувати, ніж недопильнувати. Гарний ствол ніколи не завадить.

З другого джипу вилізло аж п’ятеро осіб кавказької національності на чолі з вже відомим мені залицяльником Белли. Високі смагляві чоловіки з виразною горбоносістю та триденною щетиною чітко відсалютували битами.

- Бригада прибула, - сяйнув білосніжною посмішкою Дамір. – Кого бити будемо?

Коротко обговоривши план дій, ми розсілися по джипах. Я кинув останній погляд на вікно свого кабінету, встигнувши помітити знайому постать. Христина. Вона дивилась у вікно, притискаючи до себе котрогось із котиків, кого – я не розібрав. Та силует її скорботи вкарбувався в моїй пам’яті. Зроблю все, що в моїх силах, заради її спокою.

*       *       *

До маєтку Дорофія Бруковця ми під’їхали на усіх парах. Та житло бандита на мене враження не справило. Сподівався побачити щось грандіозне, що б вражало безглуздою розкішшю. Та на ділі це був звичайний, як на мене, дім. Не надто великий, не надто дорогий, та ще й незавершений. Кругом валялися у безладі будівельні матеріали, подвір’я ще зовсім не було, тобто, ні доріжок, ні трав’яного килима, ні декоративних рослин. Не було й очікуваного триметрового неприступного паркану. Ніякого не було, взагалі. І озброєна до зубів охорона коло неіснуючого паркану теж не стояла. Може, мені невірну адресу вказали?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше