Глава 39. Шукай гроші.

Я навіть уявити не могла, що таке трапиться зі мною... З нами…

Саша, Сашко, Сашуня, братик любий мій… Єдина рідна людина на цьому світі… Як же так?.. Де ти?.. Що з тобою?..

Після того неочікуваного дзвінка з братового номера я стою, ні жива, ні мертва, і не знаю, як далі дихати…

Голос був неприємний, але спокійний:

«Христина? Слухай уважно. Твій брат у нас. Підеш до поліції – збиратимеш його по лісосмугах по частинах. Будеш хорошою дівчинкою – матимеш шанс побачити брата живим. Гадаєш, за що тобі така біда? А борги хто віддавати буде? За три місяці ні копійчини! А проценти капають… Чекай на наступний дзвінок, шукай гроші і не роби дурниць».

Телефон вислизнув із моїх рук.

- Тіно! Тіно! Що трапилось? – тряс мене Ігор.

- Саша… Братик… Його викрали… - ледве видавила з себе.

- Хто?!

- Кому ми заборгували велику суму грошей…

- Чекай, то шахраї. Зараз на кожному кроці таке: телефонують, виманюють гроші, вигадуючи що завгодно. Подзвони братові – і впевнишся, що він у порядку.

- Ігоре, вони з братового телефона дзвонили!

Ігор посадив мене на коліна, гладив по голові, мов малу дитину.

- Тихо-тихо-тихо… Розказуй, у чому справа.

- Бабуня померла три місяці тому, вона одна нас виховувала, грошей на поховання не збирала, бо можливості не було. Мені довелось швидко шукати, у кого позичити. Порадили в одного «доброго чоловіка», він гроші привіз прямо додому. Правда, я обіцяла за місяць повернути. Гадала, що вдасться перепозичити, та де там… Родичів у нас із Сашунею немає, а у знайомих не знайшлось вільних коштів, які б я могла почати віддавати, коли закінчу вуз та стану на ноги. Допомоги на брата ледве вистачає оплатити комунальні, на харчування підробляти доводиться. А мені треба закінчити навчання,  і Сашка вивчити… Боже, чи він хоч живий?!

- Заспокойся. Викрадачі – не вбивці, їм усього лиш потрібні гроші.

- Я все розумію, то їхні гроші, і я мала віддати, коли пообіцяла. Але я не змогла… Хіба це привід викрадати дитину?

- Що вони сказали?

- Що передзвонять. І щоб не зверталась до поліції, якщо не хочу збирати брата по частинам…

- Спокійно, Тіно. Найбезпечніше для твого брата буде просто віддати борг. Скільки ти брала на поховання?

- Двадцять тисяч.

- Це не такі гроші, щоб йти через них на злочин!

- Через місяць, коли я не виконала зобов’язання і не повернула кошти, сума подвоїлась, це вже сорок. Ще через місяць вони перетворились на вісімдесят. А після третього місяця склали сто шістдесят тисяч…

- Що за нелюди – так рахувати проценти?!

- Я знаю, що винна… Я обіцяла розрахуватись вчасно… Та щодня доводилось думати лише про те, як купити на завтра їжу і самі необхідні речі для навчання… Гадала, що мене просто залякують, що знайду нарешті нормальну роботу і потроху почну віддавати хоча б ті двадцять тисяч, що брала. Сподівалась, що зрозуміють мене, увійдуть у моє становище…

- І однаково, це не ті гроші, щоб викрадати людей!

- Для мене це непідйомна сума! – сльози покотилися з очей великими горошинами.

- Тіно, Тіночко. Для тебе – так, та не для мене. Хай у батька я зараз не в фаворі. Щось вже скопилося у касі кав’ярні, щось позичу у друзів. Будуть гроші!

- Правда? – Брати у боса мені незручно. Хоч ми й почали зустрічатись, та ті стосунки ще такі дитячі, непевні. Він не зобов’язаний мені допомагати. Та виходу не маю, брата треба повертати. А з Ігорем потім розберуся. Якщо у наших стосунків немає майбутнього, просто працюватиму на нього задарма, чи за певний мінімум, аби нам із Сашком з голоду не померти, поки не віддам борг.

- Правда-правда, - сильні руки гладять моє волосся, примушуючи повірити у благополучне завершення. – Коли зателефонують, скажи, що хочеш поговорити з братом. Скажеш, що гроші вже збираєш, дізнаєшся, коли й куди принести. І обов’язково, щоб на обмін привели Олександра. Зараз головне – повернути його додому. А потім ми розберемося з цими шантажистами.

Ігор качає мене на руках, увіткнувшись обличчям у волосся, і щось мугикає схоже на колискову. Я тону у його голосі і навіть думати собі забороняю про те, що відбувається, інакше просто з глузду з’їду. Немає гіршого, як не знати, де твої близькі. Немає довшого, як чекати життєво важливих вістей. От би перегорнути сторінку і опинитись там, де братик вже вдома, цілий та неушкоджений. Яка б я щаслива була!..

І тут знов дзвінок.

- На голосний увімкни, - шепоче Ігор.

Дрижачими пальцями натискую на екран смартфону.

«То як, усвідомила, що відбувається?»

«Я хочу говорити з братом!»

«Не ти тут ставиш умови».

«Я повинна почути голос брата! Я маю знати, що він живий!» - зриваюсь на крик.

«Його тут немає, але він живий. А будеш наполягати – передзвоню через три дні».

Ні, три дні я не виживу. Чекати, не знати, що відбувається, як там Сашко… Не знати, чи побачу його ще…