Глава 35. Сон – не сон.

Мені снився фантастичний сон. Фантастичний, тому що я обіймав Христину, відчував тепло її тіла, думки плутались і танули, я ніяк не міг усвідомити, де знаходжусь і що відбувається. Я не бачив дівчину, але відчуття… Відчуття були такими реальними, що все усередині горіло.

А потім був цілунок. Не такий, як перший, коли ми ловили кота, хоча саме після того, короткого, шаленого, я зрозумів, як дорога мені ця дівчина. Цей цілунок був справжній, глибокий, пристрасний, взаємний… Фантастичний цілунок. За такий можна життя віддати. Може, я й віддав, бо відчував себе слабким та немічним, немов вмираю. Та всі залишки життєвих сил вкладав у той цілунок, зливався з Христиною, утворюючи якусь нову енергетичну істоту, зліплену з двох.

Цілунок…

Цілунок – то лише сон, мій неймовірний сон, втілення глибинних мрій. Христина – мов полохлива пташка, яка весело цвірінчить на кущі бузку, та злітає вмить, варто лише зробити крок у її бік.

Та хто винен? З першого моменту нашого знайомства я сам вибудовував стіну між нами.

Мій солодкий сон обірвався і відчуття гарячих дівочих губ зникли. Одразу відчув своє тіло. І чом мені так погано?

- Ігоре! Прокиньтесь! Прокиньтесь, бо доведеться мені застосовувати серйозні міри.

Слова долинали ніби крізь вату, та голос Христини не впізнати я не міг. Я сплю? Це так, десь на межі яві та світу Гіпноса. Очі розплющити не в силах. А які ж бо серйозні міри збирається застосувати котолюбка? Може, збудити сплячого принца поцілунком? Ото було б добре. Та надто фантастично. Ой, та що ж воно?.. Водички б…

Таки розплющивши трохи очі, я побачив над собою пляшку мінералки. Мої мрії втілюються у життя миттєво? Може, я прокинувся чарівником?

- Водичка!.. – прохрипів я і простяг руки, бо відчував себе, мов спраглий у пустелі.

Пляшка ніби сама по собі попливла і торкнулася горлечком моїх вуст. Мабуть, я й справді чарівник! Тільки у тумані все, одну рятівну пляшку і бачу перед собою. Користуючись нагодою, почав жадібно ковтати воду, відчуваючи, як холодні струмочки котяться по підборіддю та стікають на шию. Втім, це було приємно. Випив би, мабуть, усю, та пляшка відсунулась від мене, незважаючи на усі мої накази подумки поїти мене й далі. Таки не чарівник…

- Стоп! Досить! – знов голос котячої мамки.

А я ніяк не второпаю, як так, що я сплю, а вона поряд? Вона у мене вдома? Неможливо. Я у неї? Ще більш нереально. Нічого не пам’ятаю…

Вірогідно, я досі сплю і Христина мені сниться…

- Спочатку випийте ліки…

Ні, таки реальна. Дівчина запхала мені до рота чорні таблетки активованого вугілля, дала ще водички, щоб запити. Коли б це був сон, то я б продовжив зминати її ніжні губи та насолоджуватись бездоганним тілом. А так…

На те, щоб прожувати та ковтнути ліки,  пішли залишки сил і я знов впав у прострацію, дивний стан, коли відчуваєш себе у м’якому НІДЕ і ніщо тебе не турбує, навіть нудота почала відступати, розчинятися разом із тілом у просторі, згорнутому у крапку. Хто я? Ніхто. Де я? Ніде…

Не знаю, скільки тривав той стан, в якому не існував зовнішній світ, та раптом почулася пісня. Колискова! Мамина колискова! Я не чув її вже стільки років, зовсім забув, а тут… Тільки голос не мамин, голос Тіни. Він кликав, вів за собою, витягував мене із небуття у світ, повний звуків, кольорів, світла, життя. А ще дві тендітні долоньки гладили мою руку, перебирали пальці…

Потроху я почав усвідомлювати себе, хоч у голові і паморочилось.

Останнє, що пам’ятаю – це вечірку влаштовану Аделаїдою для подруг. Все! А тепер коло мене сидить Христина, тримає за руку і співає колискову. Я потрапив у рай? Чи це знов таки сон?

Та я все ясніше відчував себе у реальності. Перший мій порух – потиснув теплу долоньку. Вона смикнулася. Колискова стихла.

- Співай, співай, Тіно. Так хороше… Як у дитинстві…

Розплющив очі, крізь туман впізнаючи власний кабінет. Хотів піднятися – і знову впав.

- Що зі мною?..

- Пити слід менше із сумнівними особистостями, - з докором прозвучав голос дівчини.

Пити? Та я ж випив не більше келиха вина!.. Як могло на мене так подіяти?

Та зараз вже почувався краще, з кожною хвилиною краще. Навіть зміг повести розмову із Тіною, просту, задушевну, водночас намагаючись зрозуміти, що було, а що лише плід моєї хворої уяви. Таблетки були, ось блістер на столі. Колискова була… А цілунок? Ні, то точно ні. Наснилося. І все ж… Христина не залишила мене, коли побачила, що я в поганому стані, залишилась поруч, коли всі розійшлись по домівкам. Отже, вона не зовсім байдужа до мене. І я зважився на неймовірне, попрохав посидіти поруч. І вона погодилась.

Я спробував знов піднятись, та у голові так паморочилось, що впустив її ненароком… на коліна Тіни.

- О, так легше. Правда, легше.

І зовсім вже неймовірне: вона починає перебирати волосся обережними зворушливими рухами, схиляється наді мною. І я зовсім втрачаю розум… Починаю гладити її волосся, бережно обводжу обличчя, спускаюсь до ключиць. Потім обхоплюю за шию і потроху наближую до себе. Мої очі навпроти її губ, її очі навпроти моїх… І тягнусь до неї, щоб злитися у цілунку, такому, як у моєму сні…