Глава 34. Цілунок, який не забути.

- Тіно...

На серці ворухнулась солодка цукерка, та я згадала, що у Ігоря дівчину звуть так само, як і мене. Це її він запрошував на побачення, а до мене есемеска залетіла помилково. От і зараз він думає, що поруч кохана.

- Тіно… Зірочко…

- Ігоре Сергійовичу!.. Ігоре!.. Прокиньтеся!

Та снодійне не випускало чоловіка зі своїх ціпких лап. І видно, що відчував він себе не дуже добре, бо на мить скривився, та рука його ковзнула від моєї талії вгору і притягнула мене ще ближче. Друга рука теж почала свою гру, ковзаючи обережно та ласкаво, немов торкаючись коштовної статуї, вирізаної з кришталю.

Звісно, слід було негайно це припинити, та я завмерла, мов істукан, вбираючи оту ніжність, яка належала не мені, крадячи чужі відчуття, на мить навіть заплющила очі, уявивши, що усе насправді, що то мене пестять міцні чоловічі руки. Догралася. Міцні чоловічі руки стали наполегливими і притиснули мене до міцного чоловічого тіла. Не встигла я й оком кліпнути, як гарячі вуста торкнулися моїх вуст і миттєво узяли їх у полон. Це був крадений цілунок, призначений моїй щасливій тезці, та я не вирвалась, не скрикнула, бездумно прагнучи насолодитися тією піснею, що виникала у глибині мого єства, і розгорталася, бриніла, дзвеніла, розливалася тілом і усім світом. Хай. Хай крадений цілунок… Ще один самоцвіт у скарбничку пам’яті.

Це був не перший наш поцілунок. Перший, неочікуваний, зірваний, мов нерозцвівший бутон троянди, був, коли ми ловили котика на кухні. Короткий, мов спалах зірки, солодкий з терпкуватим присмаком, мов гречаний мед, несподіваний та не маючий ніяких пояснень, той, що я заховала у найдальші комори пам’яті, щоб зберігся назавжди.

Цей цілунок був зовсім іншим, довгим до безкінечності, чуттєвим до мурашок по всьому тілові, він не обпалював, а зігрівав, мов вогонь у каміні, що поволі витискає з тіла зимові холоди, які, як здавалося досі, охопили тебе назавжди. Він давав нове життя і обіцяв увесь Всесвіт. Я забула, хто я і звідки, де знаходжусь і що маю робити. Я пила той гречаний мед, і сама танула медом у чашці гарячого чаю. Я була не я, розчинилася у просторі, розтягнулася у часі, перетворилася у ніщо і усе одночасно, розлетілась на атоми і зібралась у щось інше, у більш досконалу істоту, у справжню живу жінку. У мені прокинулась жінка, усі жінки, які існували коли-небудь на Землі, кохали, віддавали себе, поєднувались з особою протилежної статі, вбачаючи у ній свою невід’ємну частину, свою Богом відмічену половинку, з якою утворювали ціле…

Та все це було не моє, крадене. Чуже щастя.

До тями мене привело котяче «няв», мабуть, замкнені у підсобці коти почули свою господарку і нагадали про себе, вимагаючи випустити на волю. Та на мене немов діжку крижаної води вилили. Що я роблю? Якщо Ігор отямиться і зрозуміє, що відбувається, я ж із сорому помру! Доведеться роботу кидати, а цього ніяк не можна. Мало того, що зарплатня допоможе нам із братом вижити, так я ще й прив’язалась до кав’ярні усіма фібрами своєї душі. Зараз я живу справами кав’ярні. Не уявляю себе без цього.  Без моїх колег. Порожнеча!

Я надобережно вивернулась із обіймів боса:

- Ігоре! Прокиньтесь! Прокиньтесь, бо доведеться мені застосовувати серйозні міри.

Під серйозними мірами я мала на увазі склянку пляшку мінеральної води, що стояла на столі. Якщо доведеться – поливатиму.

Я вже кришечку відкрутила і горлечко пляшки небезпечно зависло над  обличчям молодого чоловіка, як він плямкнув, скривився і таки розплющив очі. Перше, що він побачив, була пляшка мінералки. На лиці його з’явився вираз, який буває у дитини, якій простягають бажану іграшку.

- Водичка!.. – бос, і справді, мов дитина простяг руки, намагаючись ухопити пляшку.

Я притримувала її, поки Ігор пив, жадібно, обливаючись водою, що стікала через куточки губ на піджак, а потім на підлогу. Коли пляшка залишилась наполовину порожня, я потягла її на себе:

- Стоп! Досить!

- Водички… - жалібно зітхнув бос, ніби в дитини забрали іграшку, якою поманили.

- Спочатку випийте ліки, потім дам ще води запити, - і я простягнула шефові таблетки активованого вугілля.

- Що це?..  – Ігор мружив очі, намагаючись сфокусувати погляд.

- Треба випити. Це активоване вугілля.

- О-о-о… Я не хочу… Мені й так погано…

- Треба! – я мало не сильцем запхала йому до рота таблетки. – Жуйте! - Потім дала допити воду: - Жуйте і ковтайте!

Довелось бути строгою, як із хворим хлопчиськом. Випивши ліки, бос безсило відкинувся на диван і заплющив очі. Він хоч живий? Торкнулась грудей, відмічаючи, як вони підіймаються і опускаються, живий. А що тоді? Знов заснув чи свідомість втратив? Може, швидку викликати? Та начебто не так вже погано він виглядає, як сперш.

Я підсунула крісло і сіла поруч, тримаючи боса за руку, перебирала його пальці, наспівуючи якусь дитячу колискову, що сама прийшла у голову. Взагалі-то кажуть, що у сні людський організм сам себе лікує. Та й активованому вугіллю слід дати час, щоб подіяло.

Так я і сиділа, поки долоня, яку я погладжувала, не стиснула мою, легко, приємно. Поглянула на Ігоря. А очі у нього вже розплющені, і дивиться він на мене так дивно, ніби вперше бачить.

Я сіпнулась, щоб висмикнути руку, та він втримав: