Глава 30. Як добре бути котом.

Котики Христини знов відмітились. І вистачило ж у когось розуму замкнути їх у коморі! Ні, ідея непогана. Не слід нагадувати пошкрябаній Аделаїді, хто їй так руку розмалював. Здається, вона заспокоїлась і на котиків зла не тримає. Та й, як стверджує, не винна у інтригах свого батька, навіть знайшла у собі мужність протистояти його диктаторським замашкам. Може, не така вона й пропаща. Підтримувати приятельські стосунки я не проти, але не більше.

Після розмови з Аделаїдою на серці полегшало, бо підсвідомо так і чекав від неї капості. Я навіть спокійно поставився до того, що наші коти похазяйнували у коморі. Та хіба вони винні? Котяча душа не може встояти проти спокуси, коли у полі зору знаходиться щось смачне. У їх виправдання можна додати, що харчі дарма не псували, захом’ячили, в кого скільки влізло, і спокійно спочивали, виставивши догори набиті смаколиками черевця. Та хай, що там вони з’їли, малі бешкетники.

Дивно, підсвідомо назвав котів «наші». Але ж це коти Христини. І на мене вона навіть не дивиться. Про учорашню есемеску ні слова, ні півслова, ні письмової відповіді. Та не могла ж вона її не бачити! Не могла. Отже, просто ігнорує.

А я? А я хочу ухопити її на руки і вкласти на шовкову траву на сонячній галявині серед прадавнього лісу. Хочу приїхати на білому коні у лицарських обладунках, завалити дракона і отримати вдячний поцілунок за порятунок. Хочу викрасти її, як прийнято було у деяких народів, і оголосити своєю нареченою!..

Я це сказав? Я справді хочу настільки серйозних стосунків? А до Христини несерйозно не слід і підходити. Але чи готовий я? Ще нещодавно планував втекти з країни, щоб не дивитись у співчутливі чи насмішкуваті очі батькових гостей. Хіба це серйозно? Хлопчак!

А я ж і не в найгіршому становищі. Навіть, якщо доведеться залишити рідну оселю, і обходитись без батьківської допомоги. Багато людей не мають навіть того, що маю я, і живуть, радіють життю, одружуються, народжують дітей. А в мене є кав’ярня, яку, я вже майже впевнений, вдасться розкрутити. І обійдусь без батькових грошей. Отже, я готовий для серйозних стосунків. Тільки питання зараз зовсім не про мене. А Христина? Вона ж навіть оком не повела на мою есемеску.

Отже, слід діяти поступово і розсудливо. Не поспішати. Потроху привчати дівчину до свого товариства. По міліметру просуватися.

А хочеться прийти і завоювати, ухопити і тягти до своєї печери, як робили первісні люди! Тільки  вона такого не пробачить. Отже, Ігорю, свої почуття заковуй у стальні ланцюги і думай головою, а не другим місцем.

А голова підказує: підступитися до котячої мамки можна тільки через котів.

*        *        *

Прийшовши назавтра до кав’ярні, я перш за все розшукав Малюка. Після пригоди з його зникненням та щасливим знаходженням у мене вдома ми з ним стали якось ближчими. Нічого не говорячи, я забрав котика до свого кабінету, посадив на диван, пригладив м’якеньке хутро.

- Малюк, друже, як справи? Ніхто не ображає? Смачненьких шматочків ніхто не жаліє? Не схуд часом? – почухав повненьке черевце. - А я тобі ікри чорної приніс. Ага, знайшов у тому холодильнику, де ми з тобою минулого разу відшукали шинку. Там чимало делікатесів, правда, то не мої припаси, а моїх батьків, та поки я у них живу, то можу користуватись. І пригостити найліпшого друга теж можу. То як щодо ікри? Схвалюєш? Ось ще шматочок червоної рибки, м’якенький. А пахне як! Я б тебе у гості запросив, та хто ж тебе відпустить? Господарка твоя строга. Ти б мені порадив, друже, як до неї підхід знайти. От тебе вона обожнює. Що ти для цього зробив?

Народився гарнюнім та пухнастим – відповів сам собі. Потім уявив себе котом, якому і робити нічого не потрібно, щоб його полюбили. Лежи собі цілісінький день, нявкни жалібно, коли їсти схочеться, помуркочи, коли тебе гладять чи за вушком чухають, та пазурі заховай, ото й усі справи. Коли б можна так… І чому я не хвостатий та пухнастий? Втім, настій покращав. Чи то правда, що кіт – найкращий лікар? Психотерапевт – то точно.

Узяв Малюка, що мило муркотів, під’ївши делікатесів, на коліна, а той і очі примружив, поки я лоскотав його шийку. Що за миле створіння! Так ми і просиділи з ним, поки до кабінету навіть без звичного «тук-тук» увірвалась Христина.

- Ігоре Сергійовичу, Малюк знову зник! – у голосі розпач.

- Називай мене просто Ігорем, лади? – запропонував я, продовжуючи погладжувати котика.

О, які у котолюбки були очі! І так великі стали на пів обличчя:

- Малюк у вас?

- І пропоную перейти на «ти».

- Малюк у вас!

- У «тебе».

- У мене?.. – розгублено повторила дівчина, вона навіть не сприйняла мою пропозицію, заклопотана своїми думками.

- Малюк! Він щось накоїв?

- Хіба я тицяю його носом у калюжу?

- Ні, але…

- Христино!.. Тіно! Хіба я не можу просто узяти кота на коліна та трохи попестити?

- Можете…

- На «ти».

- Що?..

- Можемо перейти на «ти». І називай мене просто Ігорем, добре?

Дівчина насупила брови і я навіть відчув, як крутяться у її милій голівці думки. Вона намагалася зрозуміти, до чого це я і які можуть бути наслідки.