Глава 29. І знов Аделаїда.

І як я учора не зазирнула у смартфон?! Замоталася на роботі, багато було відвідувачів, з усіма треба поспілкуватись, усі хочуть не тільки з котиками погратись, а й дізнатись, як їх звуть, які у них характери, звички, як слід доглядати за цими милими тваринками, самі розповідають різні цікаві історії. Потім чергова вечірка. Єгор привів знайомих рокерів, виявляється, у нього є мотоцикл, і інколи він навіть бере участь у нічних гонках за містом. Тепер перед «Трьома котами» стояло зо два десятки крутих байків, і брутальні чоловіки у чорних шкіряних косухах, усі в татуюваннях, заповнили залу. Завжди шумні, зараз вони поводили себе незвично спокійно та залюбки гралися з котиками. Правду кажуть: котиків усі люблять, і брутальні чоловіки теж.

Та я не про те. Просто учора я, дійсно, замоталася, навіть у смартфон не зазирала, відкрила його лише вранці. А там була есемеска. Дуже дивна есемеска. Від мого боса.

«Привіт, Тіно! Запрошую тебе на побачення…»

Я десять разів перечитала і нічого не зрозуміла. Мене Ігор Сергійович на побачення запрошувати не буде, це точно. Він із самого початку чітко дав зрозуміти, що між нами можливі лише ділові стосунки.

Можливо, він писав комусь іншому, та ненароком відправив на мою адресу? «Привіт, Тіно!» Шеф ніколи не називав мене Тіною. Тільки Христиною. Отже, у нього є знайома на ім’я Тіна, моя тезка. І не просто знайома, якщо він запрошує дівчину на побачення. А що дивуватись? Навпаки, як б здивувалась, якби дізналась, що у такого видного чоловіка немає супутниці. Добре, хоч не Аделаїда.

І що мені тепер робити? Сказати шефові, що він відправив повідомлення не туди? Чи краще мовчати? Мабуть, він і сам вже побачив, що сталась помилка.

Шеф прийшов на роботу на диво рано, майже разом із нами, одразу почав розпитувати, як йдуть справи, що готуємо, що намічається на вечір. На вечір у нас намічалась молодіжна тусовка, яку організував мій брат для однокласників. Ігор Сергійович роздивився зразки візиток, які прислав друг Сашка через інтернет та схвалив один з варіантів. Особисто прийняв кур’єра, що доставив фотографії моїх котиків, і навіть допомагав розвішувати їх по стінах. Вийшло дуже стильно. Помилувавшись тим, як змінився на краще вигляд кав’ярні, шеф сказав, що піде працювати до свого кабінету, і щоб його гукали, коли що.

А от про дивну есемеску Ігор Сергійович ні слова, ні півслова. Отже, і я мовчатиму. Незручно щось і казати, коли отримаєш те, що не тобі призначалося. Хоча, коли б це було мені… Можна на хвильку уявити, що це мене бос запрошує на побачення...

Стій, Христино, зупинись! Не слід навіть мріяти про те, чого не буде ніколи, тому що не може бути ніколи.

Згадався віршик, який давно блукав інтернетом. Автора я так і не знаю, та звучав він приблизно так:

«Все може буть, що буть не може.

І тільки те не може буть,

Чого ну зовсім буть не може.

І навіть це теж може буть».

Коли б то так… І про що я думаю?! Сама ж собі обіцяла навіть думки такої не допускати! А щоб уникнути непотрібних думок, слід зайняти розум корисною справою. Наприклад, повторювати позитивні афірмації.

Я працюю в чудовій кав’ярні. У мене чудові співробітники. У нас чудовий шеф. Справи йдуть просто чудово. З кожним днем все краще та краще!

Я відчула приплив сил та покращення настрою, здається, перебираюсь на білу полосу зебри-життя.

А потім трапилось те, що вибило мене з білої полоси на чорну. Трапилась Аделаїда, яка зайшла до кав’ярні із виглядом, наче нічого і не трапилось. Упс…

Аделаїда. Знову гарна, мов тільки-но вийшла із салону краси. Вмілий макіяж робить з неї рокову красуню. Вії, густі та чорні, ще довші, ніж були раніш. Знаємо, що штучні. І парик на голові, пружні платинові локони водоспадом вкутують високу струнку фігуру.

Височезні підбори простукотіли через усю залу. Непрошена гостя всілась за один із столиків і почала нервово постукувати нарощеними нігтиками.

- Ну? Я довго буду чекати? Офіціантка!

Альбіна вимушена була підійти до клієнтки і подати меню. Чортова  лялька хлопнула книжечкою по столу, навіть не відкриваючи, і зробила дивне замовлення:

- Чашку вашої фірмової кави. Тільки без солі, плііз, - вичавила із себе посмішку. – І вашого боса. Ну, чого стоїш? Я знаю, що він тут, бачила його автівку. Хутчіш слід працювати, дівчинко!

Аделаїда метнулась на кухню і зашипіла:

- Глібе, каву! І більш ніяких дурниць! Ви, що, справді хочете якихось неприємностей на наші голови?

- Хіба то я? – озвався Гліб. – Я взагалі тоді прибирався у залі разом із Євгеном…

- Неважливо, - перебила Белла, яка якраз і насипала минулого разу у чашку солі. - Та сьогодні усе має бути на рівні. А ти, Тіно, прибери своїх котів. Хоч у коморі запри! Може, за дверима вже санстанція та поліція стоять, а ця сучка навмисне спровокує якусь ситуацію.

- Ой! Точно! – і я побігла за котиками.

Єгор визвався мені допомогти. Аделаїда спостерігала за нами з кривою усмішкою на вустах. На пошкрябаній руці у неї була вишукана тонка рукавичка без пальців, розцяцькована стразами.

Я підхопила Малюка, а Єгор Мишку з Масянею, і ми поспішили зникнути з очей Аделаїди Руденко.