Глава 28. Завжди є завтра?

Все думав, як запросити Христину на побачення, та так і не вибрав зручної миті. Цілий день у кав’ярні така метушня, клієнтів, і справді, стало в рази більше, надвечір нова вечірка. Стикнулися ми з котячою мамкою лише на кілька хвилин, обговорили коротко виробничі питання, та й усе.

Нехай, буде завтра. Завжди є завтра.

І все ж боюсь, що відмовить у очі. А що, коли написати есемеску? Коли пишеш – воно якось простіше, можна не поспішати, зважувати кожне слово. Та й вона матиме змогу подумати над відповіддю, а не шугатись одразу.

«Добрий вечір, Христино!»

Надто офіційно?

«Привіт, Христино! Можемо завтра зустрітися?»

Типу у кав’ярні ми одне одного не зустрінемо.

«Привіт, Христино!»

А може, просто «Тіно?» У кав’ярні усі її саме так і називають. Крім мене, бо я – бос. Чому б не спробувати? Тим паче, коли планую, що ми станемо ближчі…

«Привіт, Тіно! Давай завтра зустрінемось…»

Де? У чужій кав’ярні? Так у мене своя є. У ресторані? Слід вибрати якесь затишне місце. Де? Поки ще не знаю.

«Привіт, Тіно! Давай завтра зустрінемось, маю до тебе розмову».

Подумає, що по роботі.

Як же важко, навіть через есемеску, виразити свій намір. Може, прямо написати:

«Привіт, Тіно! Запрошую тебе на побачення…»

Ні, не можна так одразу. Боюсь відлякнути, боюсь, що не зрозуміє, відмовить. Боюсь…

Слід знайти інші слова. Я хотів видалити небажаний варіант, та ненароком, як це часто буває зі смартфонами, торкнувся не там – і відправив есемеску. Відправив – і завмер.

Не так! Не так я хотів! Мабуть, слід було не писати повідомлення, а говорити очі в очі. Завжди треба говорити очі в очі! Та запізно. Поїзд пішов. Повідомлення відправлене.

Тепер очікую на реакцію Христини завтра. Що вона подумає? Як відреагує? Чи, взагалі, я їй подобаюсь хоч трошки? Що, коли вона обожнює кучерявих блондинів або бритоголових качків? Що я, взагалі, знаю про її вподобання? Маю надію порозумітися, та лише надію. Коли б я покликав на побачення будь-яку із знайомих дівчат, та була б на сьомому небі від щастя. Та від Христини я не знаю, чого очікувати.

Що ж, завжди є завтра.

Та увечері на мене чекала неочікувана неприємність. Батько, якого я інколи по кілька днів не бачив, викликав мене до свого кабінету. І це означало, що розмова буде серйозна. Що я вже встиг накоїти? Чи батько вирішив ще до дня народження поцікавитись, як ідуть справи у моєму маленькому бізнесі, і дізнався, що все не так, як він очікував?

- Щось серйозне? – я намагався виглядати спокійним та впевненим у собі.

- Як сказати, сину… Коли вирішується доля – то серйозно?

Справи кепські…

- І чию ж долю ти зібрався сьогодні вирішувати, тату? – мовив з викликом у голосі.

- Мого єдиного сина та спадкоємця!

- До дня народження ще більш, ніж півмісяця! – обурився я. – Ти обіцяв не чіпати мене і мою кав’ярню!

- Та здалась мені твоя бомжарська кав’ярня, коли мова йде про мільярди! Відомий тобі пан Руденко прийшов до мене із пропозицією, від якої не можна відмовитись. Ми об’єднаємо наші бізнес-імперії і видавимо з ринку усі дрібні фірми! Наші здобутки підвищаться у рази!

- І яка моя роль у цьому? – сторожко зіщулив очі я, відчуваючи недобре.

- О, проста та приємна. Ти одружишся із донькою пана Руденка, Аделаїдою.

- Що-о?! Ніколи! – вирвалось у мене. – Як ти міг надумати, таточку, продавати власного сина?

- Продавати? Про що ти, синку? Я просто намагаюсь влаштувати якомога вдало твою долю! Аделаїда – вродлива дівчина з фігурою моделі, розумна, вихована. Руденко познайомив мене з дочкою, я сам впевнився, що вона ідеально підходить моєму спадкоємцю. До того ж, ви зустрічалися з Аделаїдою, коли ти вчився в університеті, і достатньо довго, що говорить про те, що вам добре було разом. Якщо ви й розбіглись через якусь дрібничку, то час забути і відновити стосунки. Людям слід давати можливість виправляти помилки, та й над своїми слід попрацювати.

- Ти все вирішив! А мене… мене, свого сина, ти запитати не подумав?! – здавалось, що небо падає мені на голову.

- Сину, Аделаїда – ідеальний варіант!

- Так одружися з нею сам! – я не розумів, що говорю.

- Що ти мелеш, Ігоре?! – суворо звів брови батько.

Я впав на стілець, опустив голову на стіл і обхопив її руками.

- Розумію, - батько торкнувся мого плеча. – Не хочеться прощатися з вільним життям. Знаю, ти хотів не поспішати з одруженням. Та пропозиція така, що відмовлятись гріх! Я не давлю на тебе, заспокойся, обдумай. У тебе є час до дня народження. На святкуванні твого двадцятип’ятиріччя було б доречно оголосити про ваші заручини.

- Цього не буде, батьку! НІ-КО-ЛИ!!!

- Ніколи не кажи «ніколи», синку. Я дбаю про тебе, про наш рід, про онуків, які колись народяться. Союз із Руденками принесе нам небачені гроші! Чи ти хочеш побиратися?