Глава 27. День відвідин.

Я вже була у повному відчаї, коли вирішила зателефонувати босові, впевнена була, що то Аделаїда щось зробила з моїм котиком.  І раптом Ігор Сергійович говорить, що Малюк у нього! Я і вірила, і не вірила. Дізналась адресу, викликала таксі і незабаром вже стояла перед високим муром-парканом. Важка металева хвіртка почала підійматись, так повільно, що я не витримала і заскочила у двір раніше, ніж прохід повністю відкрився. Прямо переді мною стояв Ігор Сергійович, а на руках у нього спокійно сидів котик, якого ми вже обшукалися.

Я кинулась до них і гаряче обійняла… Малюка. Боса. Обох.

Не знаю, як так вийшло, та я обійняла обох одразу, хоч і не мала цього робити. Відчула раптом таке тепло і затишок, про які годі й мріяти. Немов вдома, з батьками, коли я була малою, а вони - живі. Пам’ять про такі моменти майже стерлася, лиш якісь відголоски тих часів, коли була безперечно щасливою. І от зараз я знов була безперечно щасливою. Хотілося так і стояти Вічність.

Жалібно нявкнув Малюк, затиснутий між нами, і я стрепенулася.

Це ж неправильно! Я не повинна відчувати до боса нічого, окрім вдячності. Не повинна. У такого багатого спадкоємця, як Греченко, не може бути нічого спільного з такою біднотою, як я. Навіть Белла, і та розуміє, що Ігор Сергійович може покохати лише дівчину з такої ж багатої сім’ї, рівну йому.

І я теж це розумію.

Ніхто не перечить, що мій бос – найкращий у світі. Та не про мене.

Відхитнулась, узяла з рук шефа котика, не дивлячись йому у очі, бо соромно стало.

А потім відчула себе ще більш незручно, коли на порозі розкішного будинку з’явилась невисока миловидна жінка, мати Ігоря Сергійовича, і почала гукати сина разом із «гостею» до вітальні.

Добре, хоч шеф врятував мене від подальшого сорому і відвіз до «Трьох котів». Коло кав’ярні було людно, виявляється, навіть друзі Гліба залишили вечірку і розбрелися містом шукати Малюка. Як усі раділи, коли побачили його живим та здоровим! А мені все спливали у пам’яті ті миті, коли ми стояли з босом та котиком, злившись у обіймах, мов єдине ціле. І знов накривала хвиля сорому. Ніколи на чоловіків не вішалась, і не збираюсь. Слід запхати ті спогади якомога подалі у скарбнички пам’яті, а дістати їх хіба що через багато-багато років, у старості…

Дурня! Забути наші випадкові обійми не вдавалося, бо то такий закон:  чим наполегливіше намагаєшся щось забути, тим сильніше воно лізе у голову. Порятунок один: пірнути з головою у роботу, у нагальні справи, щоб ніколи було й думати про те, що сталося.

Спочатку хотіла поговорити із Ігорем… Сергійовичем, запевнити його, що то все випадковість, та, поміркувавши трохи, вирішила навіть уваги на тому випадку не акцентувати, ніби й не було нічого. Гадаю, він і сам зрозумів, що обіймала я не його, а котика, і забув вже давно. Тому, коли Ігор Сергійович настояв відвезти мене додому, бо вже надто пізно, а у мене був важкий день, я узяла із собою сердешного Малюка, який зчинив сьогодні такий переполох, і старанно робила у машині вигляд, що засинаю від утоми.

Все, слід обмежити спілкування з Ігорем Сергійовичем до мінімуму, необхідного для роботи. Боже, як же мені оце «Сергійович» остогидло! Так хочеться назвати його просто Ігорем і застигнути, притулившись до сильного плеча…

Про що це я? Сказала ж собі: Христино, займись справами!

На щастя, наступний день виявився добряче завантажений роботою. Відвідувачі заходили один за одним, і ми не мали й хвилинки зайвої: варили каву, пекли круасанчики, готували бутерброди, прибирали. Допомагала навіть Белла, яка, як я зрозуміла, до фізичної роботи ніколи раніше не прагнула, та й вважалась вона завідуючого закладу, тож приймати безпосередню участь у обслуговування клієнтів не повинна. Але ми усі хотіли витягти кав’ярню, тим паче, що часу залишалось все менше та менше. Белла розповіла про умову старого Греченка. День народження Ігоря Сергійовича з кожним днем все ближче. Досі кав’ярня була неприбутковою, і треба, щоб хоча б за останній місяць вона показала добрий результат. Не потрібна нам допомога тієї навіженої Аделаїди. Однаково з її грошима то був би обман, замилювання очей. Нам треба справжня рентабельність, ми маємо зробити кав’ярню «Три коти»  прибутковою!

Відвідувачів все більшало, і  це радувало душу. Я частенько виходила на залу, щоб поспілкуватись з людьми, розповісти про котиків.

Надвечір на сьогодні знов намічалася вечірка. Це вже Євген постарався, вмовив дідуся з бабусею відзначити у «Трьох котах» ювілей – п’ятдесят років сумісного життя. Золоте весілля! Зі сльозами радості на очах спостерігала я за старенькими, які виглядали такими щасливими. І буває ж таке, що люди все життя йшли пліч-о-пліч, а й досі дивляться одне на одного, мов закохані. Бачу, буває. Та надто рідко. Частіше люди псують той час, коли разом, дурними сварами, недовірою, нерозумінням, а коли втрачають другу половинку, то починають усвідомлювати, що вбили своє щастя, та вже пізно.

- Глібе, спіймала я за рукав головного кухара, коли він закінчив з основною роботою. – Що це ти одні круасани та мафіни печеш останнім часом?

- А що, не подобається? – насупився той.

- Та ні, усе смачно. Але у перший день, на мою вечірку ти й пироги пік, і булочки.

- Домашні пироги? Так то для студентів, вони за домашньою випічкою скучили.

- Гадаєш, хтось у повному розумі від пирогів відмовиться? Та й взагалі, переходь на українську кухню. Вергуни, пампухи, завиванці з маком… Хіба мало традиційних національних рецептів? Чи складно?