Глава 26. Найкраща у світі .

Я шукав старий записник кругом, де він міг бути. І де не міг - також. А Христина ж чекає на мій дзвінок, сподівається, що я допоможу. Та де ж він, в біса, подівся?! Куди я міг його покласти? Хіба що…

Майнула думка, що записник може бути у портфелі, тому самому, у якому я приніс сьогодні додому документи. Хутко кинувся до портфеля, відкрив – і на мене глянули сонні очі Малюка, який зручно вмостився там, прямо на документах, та проспав увесь час. Яке щастя!

Одна рука мимоволі лягла на голову котика, відмічаючи, яка ж ніжна, приємна у нього шубка, друга вже набирала номер Христини.

- Малюк у Аделаїди? – почулося замість «алло».

- Малюк у мене, - поспішив заспокоїти дівчину.

- Що-о?

- Так сталося, я це я «викрав» котика. Не навмисно, звичайно, - збиваючись, почав пояснювати, бо ще й справді подумає щось погане. – Малюк забрався у мій портфель і заснув. Я не помітив і відніс його до себе додому.

- Він живий?! Не задихнувся?! – у голосі Христини чувся непідробний страх.

- Звісно, живий! Що з ним станеться?

- Адресу! Диктуйте адресу! – нетерпляче вигукнула дівчина. – Я зараз приїду і заберу котика!

Назвав адресу на автоматі, тільки коли Христина вимкнула телефон із коротким «Вже їду!», дійшло, що мав сам відвезти кота до його власниці. Це ж вона буде витрачатись на таксі, а у неї і так з грошима не густо. Хотів передзвонити, та передумав. Нехай їде, я за цей час хоч котика нагодую, це ж він увесь день проспав, не встаючи, голодний мабуть, як тигр.

Витяг кота з портфеля і залюбувався: красень! І важкий, опецьок! Мабуть, він зранку вже добряче вметелив смаколиків, так, що й прокидатися не хотілося, його весь час намагаються підгодувати, то Гліб, то Христина, то ще хтось. Тому смерть від голоду йому точно не загрожує.

- Мав! – басом нагадав кіт, що розмови розмовами, а він вже й зголоднів.

Поніс товстунчика на кухню, там ми разом покопирсалися у холодильнику і зупинилась на товстій смачній шинці.

- Піде? – запитав я кота.

- Мугу, - схвально кивнув кіт, позираючи на мене своїми круглими ліхтарями-очима.

Нарізав шинки шматочками для кота, та й сам спокусився на кілечко. Ледве встигли ми дожувати, як задзвонив смартфон. Христина.

- Я приїхала! – у голосі її чулась нетерплячка. – Зайти не можу, зачинено!

- Зараз відкрию, - я підхопив Малюка на руки і побіг надвір.

Важка сталева хвіртка на електрониці повільно підіймалась, та тільки-но знизу з’явилась щілина, доступна для людини, Христина протиснулась і кинулась з усіх ніг назустріч мені, розставивши у боки руки. Червона, розхристана, і така вродлива, бо уся її постать та вираз обличчя сяяли щастям. Я мимоволі рвонувся до неї. Маленькі теплі руки охопили мене, тендітне тіло притиснулось до мого. І стало мені так тепло і затишно, ніби вдома… Тьфу ти, я й так вдома. Але таких почуттів не знав вже багато років, ще з далекого дитинства. Захотілося так і стояти цілу вічність… Тримати в обіймах цю неймовірну дівчину. Невже це і є кохання?

Та тут жалібно нявкнув кіт, затиснутий між нами. Та це ж вона не мене, а Малюка так обіймає, йому, а не мені, радіє… Мене вона, мабуть, і не помітила.

Дійсно, ухопила кота, сіла разом із ним на доріжку, викладену плиткою, почала обіймати, пестити, щось шепотіти на вушко. Тільки через декілька хвилин підняла на мене погляд. У очах сльози радості, і сама така щаслива-щаслива.

- Я, справді, не винен! Хто ж знав, що кіт може заснути у портфелі?

- Так, я розумію, він полюбляє усілякі нишпорки, тож нічого дивного. Насправді, це дуже добре, що Малюк у вас, Ігоре Сергійовичу. Я так боялась, що то Аделаїда його викрала і щось погане заподіє. Тепер мені навіть соромно, що я про неї так думала, зовсім вона і не винна.

- Не винна, - підтвердив я. – Та все ж, Аделаїда – не та людина, з якою хочеться спілкуватись. Я дуже радий, що все саме так обернулося, що Малюк у безпеці.

- Та він же голодний! – надумала враз Христина.

- Якщо це можливо після того, як ми з ним на двох розділили з пів кіло шинки… - із сумнівом поглянув я на кота.

Той змовницьки зирнув на мене і облизнувся.

- Дякую, Ігоре Сергійовичу, що погодували Малюка…

З котом якось простіше. Як би ще й Христину затягнути до себе? Увімкнути приємну музику, нагодувати, запропонувати познайомитись ближче…

В уяві я вже обіймав дівчину, сидячи на м’якому дивані, а кіт задоволено муркотів, ніби схвалював мої дії. Насправді ж кіт муркотів на руках у своєї господарки, а я просто стояв і дивився на цю іділію.

- Синку, - почувся раптом голос матері, - а клич гостю до вітальні! Чом ви коло паркану отираєтесь, мов підлітки?

- Ой! – Христина зашарілася і сховалась за мене. – Вибачайте, я піду…

- Стій! Відвезу зараз… - Повернувся до матері: - Іншим разом, мам!

Повів дівчину до своєї автівки і ми виїхали на вулиці нічного міста.

- Куди тебе відвезти? До кав’ярні? Чи, може, додому?