Глава 25. Важливе рішення.

День сьогодні видався важкий. Гадав, що досить зрозуміло пояснив Аделаїді, що не бачу її у своєму майбутньому, не кохав ніколи  і не потребую її допомоги. Так ні, приперлася до кав’ярні знов, почала свої правила встановлювати, за що й поплатилася. Бідолашного Малюка, цього невинного красеня – і за шкірку? Як так можна поводитись із тваринами! Грінпісу на неї нема! Правильно і зробив, що пошкрябав.

І як я колись міг зустрічатися з цією Руденко? Вона ще мені вважалась бездоганною, з ким не соромно показатися друзям, піти на вечірку чи до нічного клубу. Сьогодні я Адель просто не пізнавав. Зовнішній вигляд ганебний, уся розтріпана, брудна, схожа на клоуна. Що сталось з її довжелезними чорними віями? Вони скрутилися у смішні спіральки! А поварський ковпак нащо на голову натягнула? Я раніш милувався її довгим світлим волоссям. Та й поводила себе, крім того, що агресивно, ще й дивно.

А ці її погрози? Щодо заяви до поліції чи до санепідемстанції, то мене не хвилює, хай пише. У санепідемстанції міста головує мій хрещений батько, а у поліції материн брат, мій дядько – доволі значна шишка. А от те, що вона погрожувала котам та Христині, мене просто збісило.  Не можна так!

Сподіваюсь, що вона не серйозно, просто меле дурним язиком. Ще більш сподіваюсь, що наші шляхи більш не перетнуться. Та настрій був зіпсований повністю. І з чого, цікаво, Аделаїда взяла, що у мене до Христини якість особливі почуття? Це ж нісенітниця! Просто мені шкода бідну дівчину, що потрапила у важку життєву ситуацію. Невже через це можна подумати, що вона мені подобається, як жінка? Навмисне після цього взагалі до Христини не підходив. А потім і зовсім вирішив додому йти.

Сподівався сьогодні переглянути документи на кав’ярню, підготуватись до продажу, та де там? У голову путня думка не лізе, все крутиться ця неприємна історія з Аделаїдою. Посидів-посидів, так і не вдалось примусити себе працювати. Може, вдома буде простіше? В кінці кінців я закрив великий шкіряний портфель з документами, підхопив його і відправився додому, хоч Гліб і прохав залишитись на вечірку. Не той настрій, зовсім не той настрій.

Вдома мене зустріла рідна ненька:

- Синку, що це ти сьогодні похмурий, мов небо перед грозою?

Вона завжди відчувала, що у мене на душі.

- Повечеряєш зі мною, синку? Розповіси, що за негаразди.

Вечеряти я погодився, та розповідати про Аделаїду не збирався. Нащо матері ще й мої клопоти.

- Не йдуть справи у кав’ярні? – запитала мама, коли ми сіли до столу. – Гадаєш, що нічим буде батька вразити?

Звісно, здогадалась, я ж котрий раз у неї гроші позичаю. Ще й невідомо, коли буду віддавати. Коли б кав’ярня процвітала, то й копійки не прохав би.

- Сину, не мовчи, ти мене лякаєш! Щось сталось?

- Ні, мамо, нічого важливого.

- А у кав’ярні?

- Міняємо стиль, імідж, сподіваюсь, що до дня народження все виглядатиме досить пристойно…

- Вірю у тебе, синочку, і завжди вірила - мати ласкаво провела долонею по моєму плечу. – А що на любовному фронті?

Вічна тема!

- Мамо! – мовив з докором. – Я ж прохав цю тему не роздувати!

- Та знаю, знаю. Просто ти останнім часом виглядаєш так стильно. Я й подумала, що намагаєшся сподобатись якійсь гарній дівчині. Хіба не так?

- Ні, мамо. Просто змінив імідж. Ніяких дівчат, тільки робота.

Досить з мене Аделаїди. Сам себе тепер лаю, що зв’язався з такою. Секс, бачте, був мені потрібен. Незабаром доведеться посуд мити у якійсь забігайлівці, то й зовсім не до сексу стане.

- Дочекатись не можу, щоб побачити твою кав’ярню, впевнена, це буде щось особливе! – мама мрійливо опустила підборіддя на кулачок і дивилась із любов’ю.

Що буде, коли стане відомо, що я не виправдав довіру? Батько у мене строгий, не пробачить і до керма своєї бізнес-імперії не поставить, бо обіцяв це привселюдно. Мама, звичайно, буде розчарована, та ніколи від сина не відмовиться, буде благати батька пом’якшити покарання. А коли я поїду без бач, щоб почати все з нуля, дзвонитиме, турбуватиметься. Плакатиме. Немає гіршого, як плаче твоя матір…

Що з я за нездара?! А може, не слід ще ставити на своїй долі хрест? Може, ще рано здаватись? Он, останні кілька днів, з того часу, як у кав’ярні з’явилась Христина зі своїми котами, мої робітники вже не б’ють байдики, а сумлінно працюють, навіть не впізнаю їх. І відвідувачів стає все більше. І вперше доходи перекрили витрати. Час… Звісно, час працює не на нас, бо залишилось його дуже мало до мого дня народження. То й що? Нехай, я не покажу високих результатів, покажу, що зможу. Чого встигнемо досягти разом із моєю командою. Моєю командою…

Все! Вирішено! Не буду я продавати кав’ярню та тікати, мов боягуз. Прямо гляну в обличчя батька та гостей. Мої поразки – то мої поразки. А успіхи – то наші успіхи, наші із командою.

- Синку, - озвалася мама, - у тебе очі загорілися. Ніби щось змінилось в одну мить?

- Змінилося, - кивнув у відповідь. – Я змінився, мамо.

- В одну мить?

- Так буває. Раптом я повірив, що чогось вартий. У мене залишилось мало часу, та я усі сили прикладу, щоб представити свою кав’ярню на кращому рівні. Хай це не буде супер-пупер, мамо, та це буде моє досягнення. І моєї команди.