Глава 18. Врятувати день народження!

Що це було?

На вустах кремовий присмак, немов їв найсмачніший у світі торт. Я поцілував котячу мамку? Ні, це просто неможливо! І я не повинен був цього робити! Вона ж чиста, щира, відверта, немов дитина.

Та пам’ять прислужливо нагадує, що Христині вже двадцять і підставляє картинки з вечірки, де переді мною спокуслива тендітна фігурка, чуттєві вологі губи, шалені іскри у очах. Чи міг би я закохатись у цю дівчину, коли б просто зустрів у нічному клубі? Коли б вона не була моєю підлеглою? Коли б не знав, що вона здвигнута на котах?

Про що це я? Яке «закохатись»? І справа зовсім не в Христині. Я ж для себе твердо вирішив, що від серйозних почуттів мене відділяє не менш, як десять років. Зараз першочергове – бізнес, зайняти своє місце у світі грошей, забезпечити надійні тили, сколотити свій власний капітал, а тоді вже думати про сім’ю. До того часу можливі лише тимчасові несерйозні стосунки з дівчатами, які самі на тебе стрибають. Без обіцянок. Без відповідальності. Без почуттів.

Христина такого не заслуговує. Вона має знайти свого чоловіка, який стане її надійною стіною, берегтиме, піклуватиметься, вестиме по життю. І це не я. Отже, я не повинен давати дівчині навіть найменшого приводу подумати, що надаю їй знаки уваги, що маю до неї якісь почуття, що виходять за рамки «підлегла – шеф». Слід вибачитись, пояснити, що все вийшло випадково. І не дивитись більш на ці солодкі вуста, смак яких чомусь намертво засів у пам’яті.

Як навмисно, Христина облизнула губи. Невинним рухом, та у мене враз стало тісно у брюках. Все! Зараз вибачусь, і слід звести контакти з котячою мамкою до мінімуму. Ніяких підвезень додому. Ніяких…

Мабуть, через те, що на кухні запанувала тиша, мої підлеглі затурбувалися, двері злегка прочинились і одна над одною показались чотири голови та вісім допитливих очей.

- Усі живі? – почувся голос Гліба.

- Усі, - заспокоїла колег котяча мамка.

- А котик? – висунулась Белла.

І справді, де ж котик? Ганялися, ганялися за ним – і враз забули.

- Масечко! – пискнула Христина, озираючись.

 Зиркнув очима туди-сюди і нагледів нахабну морду на шафі. Наполовину у борошні, вимацьканий у біло-рожевий крем, він спокійно займався водними процедурами, тобто, вилизував сіру шубку довгим рожевим язичком. Немов і не він винуватець всього гармидеру.

- І злочинець живий, - ткнув я пальцем у бік кота. – Він своє ще отримає. Та зараз ви повинні думати, як врятувати день народження!

Усі перевели погляд на іменинний торт, точніше, на те, що від нього залишилось. Потім на годинник, який показував без п’яти хвилин дванадцять. Куди казковій Попелюшці? У нас зараз значно гірша ситуація. Ось-ось зійдуться гості на день народження, а торта немає!

- Заходьте до кухні, досить у дверях стирчати! – гримнув я на підлеглих. – Оголошую мозковий штурм. Як врятувати день народження Катрусі?

- В принципі, у нас усе готово… Окрім торта… - скривилась Белла, розглядаючи сплюндрований витвір мистецтва своєї бабусі.

- Я обіцяв мамі Катрусі найкращий у світі торт! Не знаю, як, та він повинен бути! І не пропонуйте мені знов їхати по майстриню, у нас немає для цього часу!

Христина підійшла, оглядаючи десерт:

- Бісквітна основа залишилась цілою, треба обережно зняти крем і вкрити торт новим. Ми усі дивились майстерклас, повинні справитись… - Щоправда, особливої впевненості у голосі не відчувалося.

- Зараз зв’яжуся з бабусею по скайпу і під її чутким керівництвом будемо творити крем, - Белла вже доставала смартфон. - А ви, Ігоре Сергійовичу, йдіть зустрічати гостей, здається, вже двері рипнули.

- Мало того, що зустрічати, їх ще доведеться розважати, доки торт не буде готовий. Христино, - потягнув я за руку дівчину, - за мною, будеш вигадувати для дітвори забави. Альбіна і Єгор – обслуговувати столи. Гліб – допомагай Беллі, ти ж у нас головний кухар. І хутко працюйте! І якісно!

Начепивши на лице чергову усмішку, я поспішив до зали. І справді,  відвідувачі були вже на порозі. Звісно, що першими прийшли Рената із Катрусею. Дівчинка сама була схожа на тістечко у рожевому платтячку та з шикарними рожевими бантами.

- Добридень, добридень! – розвів я руки. – Із святом, Катрусе! Наші коти чекають тебе, щоб поздоровити!

Дівчинка  одразу побігла розшукувати котиків, а я повернувся до Ренати, яка прискіпливо оглядала залу.

- Непогано… Яскраво, красиво, оригінально, все, як дітлахи полюбляють. А де ж торт?

- О, дорога Ренато! Іменинний торт – то ізюминка свята, його апогей, тож час для нього ще прийде. Повірте, ви не будете розчаровані.

Уявляю, якби вона побачила, що сталося із тортом, ото б була антиреклама для моєї кав’ярні.

- Сподіваюсь, - мугикнула Рената і простягнула мені свіженький номер журналу, на обкладинці якого я цілував у носик сірого поважного кота.

На обкладинці! Це ж усе місто побачить! Тепер я – котячий татко, не здивуюсь, коли усі знайомі так мене називатимуть… Дожився…

- О, яка чудова фотографія! – тільки й видавив з себе. – Щиро дякую!