Кав'ярня "Три Коти"

Глава 17. Хто любить тортики.

Ігор Сергійович відвіз мене додому, навіть не заводячи дорогою ніякої розмови. Воно й правильно, час вже такий пізній, що тільки заплющити очі і знов розплющити. Та воно того варте! Витягнемо ми кав’ярню, витягнемо! Якщо усі разом будемо тягнути.

Котики залишились спати «на роботі», ситі, задоволені, сподіваюсь, що їм так краще, ніж терпіти дорогу у тісних переносках. Я на диво як загорілася новою роботою. Подобається мені у кав’ярні. Колеги такі приязні. Крім вічно невдоволеного боса, звісно. Правда, додому мене відвіз вдруге, вже й незручно стає. Слід якось самій викручуватись. Та не щодня  ж будемо допізна працювати.

Я щиро подякувала Ігореві Сергійовичу, навшпиньках прослизнула до квартири, цьомкнула сплячого братика у щічку і сама придрімала на якихось три-чотири години.

А назавтра знов закрутилася круговерть. О восьмій усі вже були в кав’ярні, за виручені вчора гроші закупили нові продукти. Розпланували, хто і що робить. І все було складно  та ладно, окрім торта.

- З бабусею я домовилась,  запевнила Белла, - слід тільки якось привезти її. – Гадала, що бос приїде раненько, щоб нас контролювати, не хочеться йому телефонувати…

- А от, здається, і він, - кивнув на вікно Єгор.

Белла смикнула мене за руку:

- Тіно, будеш ти до шефа підлещувались, щоб привіз бабусю.

- Чому я?!

- У тебе це краще за всіх виходить. Та не тягни, часу мало!

Та чому ж я? У Белли з шефом стосунки, якраз їй найзручніше було б до нього підходити з проханнями. Не встигла я й слова мовити на свій захист, як до зали увійшов бос, а Белла підступно підштовхнула мене йому назустріч.

- Доброго дня, Ігоре Сергійовичу! – пискнула я.

- Доброго. А ви чого у рядочок вишикувались? Доплату за понаднормові чекаєте? Буде разом із зарплатою, не раніше!

Усіх, мов вітром здуло, тільки я й залишилась.

- Е-е-е…

- Що знов, Христино? – якось важко зітхнув бос.

- Майстриню слід привезти, все вже домовлено… Вона проведе для нас майстер-клас по виготовленню бісквітно-кремового тортика, заодно й виготовить гарний до дня народження Катрусі.

- Майстриню? Сюди? Та дешевше буде готовий торт десь купити!

- Майстер-клас буде безкоштовний, бо майстриня – то рідна бабуся Белли! – поспішила я заспокоїти шефа.

- Отак? Добре. Де та Белла, поїхали.

Завідуюча матеріалізувалась, ніби завжди тут була. Підхопила боса під лікоть і, щось воркочучи, повела до виходу.

Коли вони поїхали, ми дружно видихнули і закатали рукава. Кожен знав, що йому робити, тож до повернення шефа з Беллою та її бабусею всі інші смаколики були вже готові.

Майстриня по виготовленню тортів виявилась приємною сивою жіночкою невизначеного віку, може, їй років шістдесят, а може й усі сімдесят.  Звали її Ніною Степанівною. Вона швидко перезнайомилась з працівниками кав’ярні, потріпала котів, які чомусь липнули до неї, мов до рідної, і не гаючи часу, узялась до роботи, при цьому рот у неї не закривався.

- От казала ж я тобі, Белочко, щоб не байдикувала, а переймала бабусину науку? Казала. А ти? Все гульки та гульки. А торт – це мистецтво, це пісня. Щоб спекти такий, про який пам’ятатимуть і мріятимуть ще покуштувати, слід душу вкласти. У книжках кулінарних – то суха наука. Коли починаєш роботу, слід уявляти, що бажаєш створити. Бачити готовий виріб ще тоді, коли борошно відміряєш. Відчувати тих, хто твоїм тортом смакуватиме. Вкладати у випічку добрі побажання. Тоді й вийде все, як годиться…

Ми й не помітили, як воно сталося, та на столі посеред кухні вже стояв шикарний великий торт, вкритий біло-рожевою кремовою піною, що ефектно складалася у вишукані квіти, схожі на цвітіння сакури. Та бабуся Белли не просто майстриня! Вона – справжня чарівниця! Ми просто застигли, розглядаючи неперевершений витвір мистецтва.

- То що, усе запам’ятали? – вивів нас із ступору голос бабуні. – Наступного разу вже самі зможете виготовити тортик. Сподіваюсь…

- Це – шедевр… - прошепотів вражений Гліб.

- Немає нічого, що б не могли створити людські руки. Слід лише дотримуватись порад людини, яка займається тортами багато років. Ви ж уважно мене слухали?

- Що за диво?! – почувся голос боса, що зайшов нечутно до кухні. – Ніно Степанівно, це – найкращий торт, який я бачив у своєму житті! – Ігор Сергійович галантно схилився і поцілував бабуні руку.

- У нього і смак неймовірний, - зашарілась Ніна Степанівна. – Впевнена, що дітвора та їхні батьки будуть у захваті. – А тепер, Ігорюше, відвези мене додому, бо маю ще чимало справ.

- Я без міри вдячний вам за чарівний торт! – щиро посміхнувся шеф і ми усі зааплодували. – Зараз я відвезу додому шановну Ніну Степанівну, а ви займіться підготовкою зали, - кивнув нам.

Ми попрощалися з бабусею Белли, подякували їй ще тисячу разів і почали квітчати залу. Я особисто перевірили, що на кухні не залишилось котів, і вийшла допомагати. Хлопці надували яскраві повітряні кульки, дівчата розвішували по стінах літери, які бантами з’єднувались у поздоровлення, воланами з органзи прикрашали столи та нові скатертини, прив’язували до стаканів крихітні сюрпризи-іграшки. Стрілки годинника невпинно  наближалися до дванадцятої години, та коли повернувся Ігор Сергійович, ми завершували останні штрихи. Усі були у піднесеному настрої і просто сяяли. Виявляється, це так приємно – готувати свято для добрих людей!




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше