Глава 16. Вечірка.

Здавалася такою сором’язливою дівчинкою, та враз показала себе зовсім з іншого боку! Та їй би молитися на мене, що узяв її разом із звіринцем на роботу, годую оту котячу гвардію, аванс видав, так ні! Знахабніла новенька так, що заявила прямо в обличчя, що їй треба відпроситися кудись там! Ні, ви таке бачили?! Другий день на роботі – і вже такі заяви! А за котами її хто буде дивитись?

Виказав нахабі усе, що думав. А вона поглядає так, злегка посміхаючись, ніби я й не до неї. І, здається, загроза звільнення її зовсім не злякала…

- Все так, Ігоре Сергійовичу. Та я хочу відзначити з друзями моє нове призначення. Мою та моїх котів роботу. І вечірка відбудеться у кав’ярні «Три коти».

Тільки зараз до мене почало доходити, чого мої працівники з ранку метушяться та пихтять на кухні. Вечірка! Це ж дівчинка вигадала, щоб привабити нових клієнтів! Молодець! І чого ж мовчала? Усі мовчали, конспіратори!..

Я одразу пом’якшав.

- Гаразд. Тільки тобі ж авансу не вистачить, Христино. Ти уявляєш, у яку це копійку вилетить? Скільки планується гостей на вечірці?

- А ви не турбуйтесь за мій аванс, Ігоре Сергійовичу. Вечірка у нас буде студентська і кожен замовлятиме за смаком і платитиме сам за себе. До речі, - хитро примружилась, - я й вас запрошую. Тільки ж платитимете теж сам за себе. Сподіваюсь, ви себе з роботи відпустите?

Виявляється, у малої ще й почуття гумору у наявності. Спочатку зовсім букою здалася.

- Що ж, - зробив вигляд, що задумався. – Гадаю, сьогодні і ти, і я непогано попрацювали і можемо сходити на вечірку. Кажеш, у кав’ярні «Три коти»?

- А що, хіба не чули про таку? Швидко набирає популярності завдяки трьом пухнастикам! То я пішла, Ігоре Сергійовичу? Мені ще переодягнутись потрібно.

Христина майнула хвостиком і зникла. А я рушив до свого кабінету. Цікаво-цікаво, чи дасть ця задумка якийсь результат? Я якось ні разу не запросив нікого зі своїх друзів до кав’ярні. Соромився, мабуть, бо не розкручена, невідома. А Христині соромитись нема чого. Так і не сказала, скільки гостей очікується. Та й що вони замовлятимуть, бідні студенти? По каві та круасану? Втім, нехай роблять, що задумали, а я подивлюся.

- Тук-тук!

Ніхто більш до мене не заходить із таким приємним «тук-тук», крім новенької.

Христина застигла у дверях, переминаючи пальці, мабуть, хоче щось сказати, та не наважується. Як у ній поєднуються ця сором’язливість та дитяча безпосередність?

Я теж застиг, розглядаючи новеньку. Вона скинула форму офіціантки і тепер я майже не впізнавав дівчину. Чорне коктейльне платтячко обтягувало тендітну фігурку, та перетворювало її з пацанки на юну леді. Нові сріблясті босоніжки на невисоких зручних підборах. Тоненький срібний ланцюжок ковзає по ключицях. Волоссячко Христина розпустила і воно грайливими хвилями лягло на плечі. Обличчя ледь помітно торкнула косметика. Дівчина підфарбувала вії та наклала блиск на губи.

 А вона досить-таки гарненька! Дивно, що я досі цього не помічав. Котяча мамка, все ж сприймати її серйозно неможливо. Хоча проситься зробити комплімент… Тільки який?

Поки я роздумував, Христина наважилась заговорити:

- Ігоре Сергійовичу… Зараз почнуть приходити гості… Для іміджу кав’ярні було б дуже добре, щоб ви зустрічали кожного, знайомились особисто…

- Добре, Христино, ходімо зустрічати твоїх друзів. Ти… сьогодні виглядаєш по-іншому. Зовсім інша справа…

Завжди у мене компліменти самі сипались, мов із рогу достатку, та сьогодні щось заціпило. Правда, раніш компліменти були лише порожніми словами, тими, що хотіли почути жінки. А Христина, як мені здалось, слухатиме лише щирі слова, що йдуть від серця. Бо вона якась… справжня, сама не вдягає масок, як більшість людей, та й на інших їх бачити не хоче. По-дитячому наївна, проста, щира. Шкода буде, якщо задумка новенької не вдасться і люди на вечірку не зберуться.

Та гості повалили. Одинаки, парами, групками. Веселі, сяючі безтурботністю та гарним настроєм, як завжди студенти.  Вони обіймали Христину, цілували у щічку, раділи за неї, робили компліменти і не такі безбарвні, як вийшло у мене, шуткували, поздоровляли. Дівчина кожного знайомила зі мною, нахвалювала мене, як господаря,  та саму кав’ярню. На диво, більшість студентів зовсім не виглядали бідними, декотрі навіть виявились мені знайомими, бо були з багатих сімей. Вони дивувались, що досі не знали про мій маленький бізнес.

- Так… Не спішив афішувати… Ми ж тільки починаємо розкручуватись… Так… Це моя задумка з котами… Хотілося, щоб кав’ярня виділялась серед інших. А котики… Котиків усі люблять…. – відповідав я на численні питання.

А ось досить відома в нашому місті блогерша, виявляється, теж студентка. Махнула мені рукою, посміхнулась приязно.

- Ігоре, яка чудова задумка! Обов’язково висвітлю у своєму черговому блозі! Від клієнтів відбою не буде!

- Буду вдячний, Норо! Ти ще нашої фірмової кави не куштувала.

Скільки ж їх? Вже десь десяток. Два десятки… Ще більше. Хлопці витягли зі складу два столи та стільці, які раніш прибрали, бо не було в них потреби. Єгор – справжні золоті ручки, нашвидку відремонтував столик, що учора зламав Гліб.

А гості вже знайомились з меню і замовляли, замовляли, замовляли. Випивку, багато випивки. Наші скромні запаси незабаром скінчились і Єгор стрижем злітав до алкомаркету, повернувшись із двома великими пакетами у руках. А до випивки йшло усе, що наготували мої кухарі: бутери, особливо з відбивними котлетками та кружечками помідорів, канапе, якісь закуски. Гліб з Єгором ледве встигали готувати нарізки. Альбіна і навіть Белла, яка зазвичай пальцем об палець не вдарить, з американськими посмішками на вустах розносили замовлення. Потім пішла випічка та солодощі.