Глава 15. Найсмачніший у світі торт.

Пррр!!!

Гальмувала, гальмувала, і не встигла, врізалась таки у шефа, забігаючи до кухні. І де він узявся? Зранку так добре було без нього, зараз почне…

Бос виявився міцним горішком і навіть не похитнувся, зате мене ухопив зі лікоть боляче і вивів до коридору.

- Христино! Можете мені пояснити, що тут діється?!

- Все, як годиться у шановному закладі, - вивернулась, так, що шефові довелось відпустити мій бідній лікоть. – Добрий день, Ігоре Сергійовичу!

- Ти мені зуби не замовляй!

- Вам каву чи чай? Каву маєте зараз шанс спробувати нашу, фірмову. Або чай, гірський, ароматний, я з дому принесла.

Може, хоч соромно стане, що я, мало не жебрачка, а принесла до кав’ярні сина відомого міського багатія чай. Може, розкошелиться?

Стало соромно, брови звів, замислився.

- Я, - говорить, - зранку каву п’ю. 

- Добре, зараз зварю, бо Гліб зайнятий, - крутнулась на п’ятках.

- Ні, - зупинив мене голос шефа. – Давай чай, хочу спробувати, чи не дарма ти його так вихвалюєш.

- П’ять хвилин, Ігоре Сергійовичу. Зараз заварю. Йдіть до свого кабінету, працюйте, я принесу.

І зникла з поля зору, поки він мене знов за лікоть не ухопив. Фух, і чого він такий… нервовий? А взагалі відмітила, що іміджу бос притримується. Піджак змінив на насичений ультрамариновий, а світлі брюки та відсутність сорочки залишив. Не поспішаючи, заварила чай. Може, Альбіну попрохати, щоб віднесла? Ні, маю дізнатися думку шефа, який кращий, мій, чи з пакетиків.

- Тук-тук!

- Та заходь!

Не встигла переступити поріг, як мені під ноги щось кинулось, точніше, не щось, а хтось. З моїми хвостатими таке частенько буває, що у саму незручну мить опиняються вони під ногами. Звісно, я не втрималась, хитнулась, впасти – не впала, та чай вилетів з чашки, змочивши дощем підлогу та документи на столі у шефа. Добре, хоч його не спекла. Ну, зараз він мене з’їсть разом із моїми котами…

На диво, Ігор Сергійович продовжував сидіти, ніби нічого не трапилось, Масяня, винуватець події, опинився у нього на колінах, і обоє дивились на мене з осудом, мов, ходити не вмієш?

- І чого мене вже нічого не дивує? – філософськи мовив бос.

- Головне ж, що нікого не зварила, - почала виправдовуватись. – Зараз новий принесу.

Ігор Сергійович лише головою хитнув, а я задки, задки, вискочила до коридору. Неначе вбивати не збирається, фух.

Несу новий чай, вже за кожним кроком під ноги дивлюся. Донесла! Поставила на стіл перед босом.

- Приємного…

- А ганчірка де, Христино? А документи хто сушити буде? Хто винен, той і прибирає. А ну живенько!

По суті, винен Масяня, та як його до прибирання залучити? Принесла ганчірку, витираю підлогу, а бос із Масею дивляться на мене зверхньо, рабовласники! Документи добре, хоч не усі змочило, лише кілька листочків. Порозкладала по підвіконнях. І зрозуміло ж, що листки після висихання будуть нерівними, однаково доведеться нові роздруковувати, так ні, шефові просто хочеться дивитись, як я працюю.

- А тепер, Христино, ти мені скажеш, нащо усе затіяла? Навіщо витрачати зайві гроші та переводити харчі?

- Як вам чайок, Ігоре Сергійовичу? – переводжу розмову в інше русло, ми ж домовились тримати вечірку у секреті і я не можу підвести гурт.

- Ммм… Взагалі, маю признати, що смак мені сподобався. Частенько під красивими назвами ховають чорт зна що, а це… Де ти такий знайшла?

- Знаю крамничку, куди висилають великими пакетами прямо з Карпат.

- Добре, виділю грошину, купиш такого для кав’ярні, а свій додому забереш. Як ти казала, він називається?

- Це – «Гірський». А є ще  «Лісовий». І порадила б «Липовий». Правда, до липового слід додавати мед. Мед в тій крамниці теж є.

- Нащо нам стільки? Не поп’ємо, - махнув рукою бос. Досить не вірить, що клієнти будуть.

- Завжди повинен бути вибір, Ігоре Сергійовичу.

- Нащо, Христино? Нащо? Де ти бачиш натовп клієнтів, що ломиться до кав’ярні? І отакого самоуправства, як сьогодні, щоб більше не було!..

Я тільки роздумувала над гідною відповіддю, бо буде таке й надалі, принаймні, поки я тут, вважаю, що кав’ярня має завжди бути готова прийняти відвідувачів, як мене виручила Белла.

- Ігоре Сергійовичу! Там учорашня клієнтка з дівчинкою!

- Так зустрічайте! Чи я чогось не розумію?

- Ігоре Сергійовичу, ви так учора гарно розповідали, що живете кав’ярнею, що все робите від душі, що, гадаю, вам слід самому вийти.

- Не слід перетворювати мене на хлопчика на побігеньках! – зашипів шеф.

Та із зали почулося:

- Я б хотіла бачити господаря! Він тут?

Ігор Сергійович підхопив Масю на руки, кинув на нас із Беллою нищівний погляд і рушив зустрічати клієнтку.

- Добрий день, шановна Ренато! – голос боса приємно рокотів. – А я знав, знав, що ви сьогодні завітаєте! – і навіть ручку поцілував. – Добрий день, маленька леді Катруся. Знов морозиво чи спробуєте гарячу випічку?