Глава 13. Знімайте штани!

Невже я задрімав? Такого ще зі мною не траплялося. Щоправда, я раніш до кав’ярні надовго не заходив, навпаки, заскакував на кілька хвилин у непередбачуваний час, щоб перевірити, як мої працівники справляються. Сьогодні все пішло не за правилами.

І все через оту котячу мамку та її котів! Вони за один лише день перетворили мою кав’ярню на чорт зна що! Все попсували, навіть мою спину.

Подряпини добряче відчувались і довго ще дозволять забути цей божевільний день. А завтра ж чекає новий. І прийду знов, бо інакше вони тут все угроблять.

Потягнув носом. Валер’янки майже вже не відчувається, та на серці, не дивлячись ні на що, спокій. Мабуть, добряче надихався заспокійливого.

Валер’янки не чуть, зате тепер усе пропахтіло лимонами. Та то вже краще, хоч не нагадує лікарню.

Поглянув на коліна. Наскільки пам’ятаю, тут сидів один з котів. Мабуть втік, поки я спав. Зате залишив на згадку про себе сірі волосини. Почав витрушувати брюки. Ні, таки й валер’янку ще чути.

Добре, піду погляну, як там справи.

Мої четверо, ні, вже п’ятеро робітників сиділи за столом у залі і щось тихо обговорювали. Великі сірі коти розмістилися на руках у Єгора та Белли, а кішечка нахабно сиділа посеред столу.

- Ігоре Сергійовичу! А ми вже все прибрали! Не тхне більше! – пискнула Альбіна.

Я покрутив носом:

- Та трохи є…

Христина ковзнула по мені згори униз дивним поглядом і знов опустила очі.

- То що, хоч з котами, хоч без них, клієнтів – море! – мовив із сарказмом.

Белла зробила круглі очі:

- Ігоре Сергійовичу, які клієнти, коли на дверях табличка «Сандень»?

- У вас щодня знаходяться виправдання.

Один з котів зістрибнув з колін Єгора і почав тертись коло моїх ніг, а потім і зовсім піднявся на задні лапи, передніми вперся мені у ногу та замурчав голосно. Мабуть це той, як його, Масяня. Цілуватись сподобалось. Цілуватись не буду!

Потягнув носом:

- Відчувається таки валер’янка. Щось недомили.

Працівники перезирнулись.

Другий котик теж залишив коліна Белли і попрямував до мене, почав буцяти своєю лобастою головою. Не зрозумів, вони, що, підлещуються?! Щоб я не лаяв? Ще такого не бачив і не чув. Які хитрі тварюки!

Перший котик тим часом вчепився кігтями за брюки і почав дертися по них угору. Звісно, зачіпляв і ногу ненароком. Я навіть зрозуміти не встиг, що діється, тільки миттєво прикрив долонями причинне місце, як футболісти перед пенальті.

Маленька котолюбка підскочила, аж стілець впав, і закричала:

- Ігоре Сергійовичу, знімайте штани!

О?! Несподівано. Я навіть про насідаючих на мене котів забув на мить.

- Звісно, якщо є таке бажання, Христиночко… Та не тут же, при всіх…

Дівчина стала мов рожа, зиркнула винувато на Беллу. Знов не зрозумів, чому.

Тим часом на мене почав дертися і другий кіт. Та що ж таке? Усі сиділи, мов глядачі у цирку і круглими очима споглядала дійство, що розгорталося.

Ой, боляче ж!

Христина підскочила ближче, ухопила одного з котів, почала віддирати від штанів. Та куди їй проти цих сірих монстрів! Здалося, що потрапив до котрогось із фільмів жахів і сірі створіння зараз почнуть мене живцем жерти!

- Ігоре Сергійовичу! – голос дівчини звучав впевнено та твердо. – Ви не так зрозуміли. Мася катався по підлозі, коли розлилась валер’янка, а потім сидів у вас на колінах. Тепер ваші штани – це єдина річ у кав’ярні, яка ще тхне валер’янкою. І спокою вам коти не дадуть! Знімайте штани, краще буде! – прозвучало як загроза.

Он воно що… І я уявив, як у цих штанях виходжу у місто на прогулянку і за мною, як зачаровані, рушають усі коти, сотні, тисячі. Ай, та боляче ж!

Не маючи змоги ні бігти, ні, взагалі, рухатись, однією рукою закриваючи найдорожче, другою почав розстібувати пояс. Рука дрижала, нічого не виходило. Та котолюбка не розгубилась. Кількома вправними рухами витягла пояс, розстебнула брюки та стягла їх донизу разом із котами. Мені тільки й залишилося, що витягти ноги із холош та шугонути до свого кабінету. Уявляю, що за картина. «Оскар» плаче.

Відхекавшись та розглядаючи нові подряпини на ногах, я трохи прочинив двері й визирнув. Глядачі й досі сиділи, не рухаючись, шоковані побаченим.

- Якщо хоч хтось… хоч десь… хоч слово… Я не просто вижену з чорним білетом, що й на риболовне судно потрошити рибу не візьмуть… Я знайду і шкіру здеру!.. По шматочку! На марки!

Начебто подіяло.

- А ми нічого не бачили, - зробила здивовані очі Белла.

- Зовсім нічого, - підтакнула Альбіна.

Гліб схрестив на губах вказівні пальці.

- Могила, - кивнув Єгор.

Уявляю, як вони будуть іржати за моєї відсутності, та аби ніхто більш не дізнався про таку ганьбу. Не знаю, як тепер і на очі підлеглим показуватись. А прийдеться. Так, слід прийняти суворий вигляд. Хай хоч не поважають, та бояться. Я знов визирнув у двері однією головою.

- Белло! А ну до крамниці по нові брюки, живо!

- Зараз відправлю Альбіну… - Моя завідувачка не любить власними ніжками і кроку ступити.

- Ні, вона мені ще й брюки червоні примудриться купити. Сама змотайся, ледащо! Бутік в двух кварталах!