Глава 12. Змовники.

Язик мій – ворог мій. І нащо я бовкнула про Беллу? Вирвалось якось саме. А шеф відповів, що знайомився ближче і з Альбіною, і з Глібом та Єгором. Я спочатку подумала, що для нього є звичним секс з усіма підряд, навіть із юнаками, та згодом зрозуміла, що ми про різне говоримо. Здається, шеф і справді мав на увазі знайомство під час бесіди у ресторані, бо до мене він не залицявся і не потикався. Втім, я йому, звісно, не подобаюсь. Бачу ж, як він на мене дивиться. З жалістю. Та то й добре, що не буде чіплятись, мені того не треба. Нехай з Белою… бавиться.

Наразі вималювалась нова проблема. Хлопці напоїли моїх котиків! І хай не розповідають, що пляшечка сама покотилася та впала. Я ж бачу. Коли вони схилилися мити підлогу, коти почали тертися об їхні руки і вилизувати долоні. Напевно, поїли їх, щоб побавитись, та й догрались, поки розбили пляшечку. Сашко кілька разів теж намагався котів напоїти валер’янкою, бо смішні вони такі стають, та я не дозволяла давати їм багато. А тут нализалися досхочу.

Втім, запах лимону сіроманцям не сподобався і вони розбіглися, почали вилизуватись завзято. Звісно, качалися ж по валер’янці. Доведеться купати, а це той ще квест. Знайшла шампунь, який купила Альбіна, підхопила блаженного Малюка, замкнулася із ним у душовій кімнатці. Пестливими рухами нанесла на хутро шампунь, а потім довго ганяла, обливаючи струменем води. Кіт кричав благим матом і мало не по стелі бігав, намагаючись втекти, добре, що не вміє засув вічинити. Точно, доведеться до бабки нести, переляк виливати. Та хто йому винен? Пиятик малий!

Викупаний Малюк виглядав таким нещасним, мокре хутро обліпило тільце, яке тепер здавалося худим, на мордочці одні очі і засуджуючий погляд.

- Ох, бідолашка! – зустріла нас на порозі Белла, швидко принесла звідкись рушники, огорнула тваринку і почала носити на руках, мов дитинку, поколихуючи.

Понюхала я Мишку. Не тхне від неї валер’янкою, вона у нас непитуща кішка. А де ж Масяня?

- Масяню ніхто не бачив?

Усі тільки плечима здвигали. Та нарешті знайшовся і другий котик. У кабінеті шефа. Побачила його через відчинені двері. Вмостився на руках у Ігоря Сергійовича і обоє, здається, солодко спали. Навіть дике нявчання Малюка їх не збудило. Це ж тепер і штани шефа будуть тхнути валер’янкою. Та запізно.

Зайшла тихенько, незручно до чужого кабінету без запрошення, але будити господаря ще гірша ідея. Рука шефа лежала на спинці котика, довелось обережно витягувати його. Мася невдоволено забуркотів, чіпляючись за штани Ігоря Сергійовича та витягаючи кігтями нитки. Пальці боса зімкнулися в мене на зап’ясті. Він бовкнув уві сні щось незрозуміле і підтягнув мене ближче. Однією рукою притискаю до грудей п’яного сонного Масяню, інша – у міцних кліщах.

Лице Ігоря Сергійовича осяяла раптом дитяча усмішка, воно розгладилось, зникла сердита складочка між бровами. Виявляється він, коли не кричить, зовсім інша людина. Таким зараз здається зворушливим, милим. Захотілося, щоб його гаряча долоня так і тримала мене… Я струсонула плечима, намагаючись скинути з себе це дивне відчуття.

Хороший. Коли спить зубами до стінки. Чудово ж знаю, яким він буває нестерпним.   Ще й котиків не любить. Добре було б, коли б він взагалі навідував кав’ярню раз на тиждень. Ні, контролює.

Спустила ображеного Масяню на підлогу і обережно почала розчіпляти пальці шефа, поки вдалось вивільнитися.

А потім повторився квест під назвою «Скупай котика».

Після процедури закутала сіренького у рушник і рушила з ним до зали, посиджу, потримаю, поки висохне. Проходячи повз кабінет Белли побачила, як ніжно вона тримає Малюка, мов дитя, загорнуте в пелюшки. Із згортку стирчали лишень дві лапки та голова. Період надмірного збудження минув і тепер коти спали міцним сном, валер’янка завжди так діє.

Присіла на подушечку, призначену для тварин. Тим часом хлопці закінчили прибирання, а Альбіна принесла активованого вугілля та порозкладала по приміщенню.

Мій перший день на роботі потроху надходив до кінця. Дивний, сумбурний, сповнений подій. Та нас з котами не вигнали! Слід закріпитися, вигадати щось, щоб привабити клієнтів.

Гліб виніс мені чашку чаю з булочкою.

- І як перший день, Тіночко?

Чай з пакетику, булочка з магазину.

- Неоднозначно, скажу так. Та ми втримались.

- Ти зі своїми котами – молодець! – приєднався до нас Єгор.

- Глібе, давай розповім тобі рецепт «фірмової» кави, бо тепер тобі доведеться її готувати.

- Та я кавомашину справив, там тільки дротик відійшов, нічого страшного.

- Не в тім справа. Машина машиною, а ми вже оголосили, що маємо фірмовий рецепт. І клієнтці сподобалось. Вона ж обіцяла завтра ще прийти з малою. Тож доведеться тобі варити каву у турці і по-новому.

- Добре, - здвигнув плечима кухар.

- І булочки… Чому б тобі, Глібе, не пекти їх самому? Не вмієш?

- Ще й як вмію! Та я спец по живому тісту, тобто, дріжджовому! Булочки, бабки, круасани, пончики. Навіть пироги! – хвацько задрав голову. – Просто не бачу сенсу возитися, коли клієнтів немає.

 - І дарма! Запах свіжої випічки, особливо з ваніллю чи корицею буде наповнювати залу, стелитися за поріг та приваблювати поціновувачів. А ще від цих запахів люди стають добрішими, щасливішими та щедрішими, посилюється апетит і вони більше купують.