Глава 11. У ресторані та після ресторану…

Ох і вперта! Ледве вдалось витягти Христину на обід. Чомусь вона мене цікавила, хотілось дізнатися, що за проблеми у дівчини. Хоч і не можу зрозуміти, нащо це мені. Проблем і своїх вистачає. І все ж… Не сидіти ж бідоласі голодною?

Сказав, що підлегла повинна виконувати все, що скаже шеф, і тепер вона, схиливши голову, слухняно чимчикує слідом то бліда, мов молоко, то раптом червоніє, немов якась не та думка прийшла у голову.

Я забрався до своєї «тачки» і відчинив дверчата.

- Забирайся!

Та Христина знов застигла.

- У чому справа? Ти… боїшся? – раптом дійшло до мене. – Дівчинко, я не маніяк-вбивця! Я просто хочу познайомитись з новою робітницею ближче!

- Як із Беллою? – раптом вирвалось у дівчини, вона при цьому якось дивно зирнула на мене.

- Так, як із Беллою, Альбіною, Єгором та Глібом!

Трохи брешу, ні з ким з працівників я до цього не зустрічався, не було ні потреби ні бажання, та хай заспокоїться і думає, що я кожного новенького воджу до ресторану.

Христина знов зиркнула на мене і в очах її плескався непідробний подив. Що її дивує? Що я такий чуйний роботодавець?

- Маю ж я дізнатися, чим мої люди дихають. Сідай, ми просто поїдемо до одного з ресторанів і пообідаємо, ти розповіси мені про своє життя. І все!

Котолюбка кивнула і забралася до мерседесу. Я завів машину і рушив, більш не дивлячись на дівчину. У голові зараз копирсалися інші думки. Куди їхати? До жодного зі своїх улюблених місць я сіреньку мишу у формі офіціантки не повезу, бо мене там добре знають і це буде поводом для чуток, здогадок та домислень того, чого і близько немає. Отже, слід заїхати десь на околиці міста до невеличкого маловідомого ресторанчику, де точно не побачу знайомих. Я поволі рушив, розглядаючи вивіски. Хвилин через десять зупинився коло не надто привабливої будівлі під назвою «Зірка». Фантазії у власника – нуль. Сам би ніколи до такого закладу не зайшов.

Поставив машину на парковці, вийшов, подав руку дівчині. Її долонька опинилась у моїй, вузька, прохолодна, схожа на дитячу. Сіпнулася, тільки-но ступила на асфальт. Не відпустив, бо ще чкурне геть, вже й не знаю, чого від неї очікувати, така зашугана. Та Христина більш не виривалася, оглянула серйозно будівлю, стряхнулась, випрямила спину та гордо випнула підборіддя. Це мене порадувало, тягти дівчинку до ресторану сильцем не хотілося.

Ми зайняли один із столиків, крім нас у залі не було нікого і це мене цілковито влаштовувало. Я підсунув супутниці меню:

- Вибирай, що хочеш, не соромся.

Дівчина одразу перегорнула на сторінку, де вказувались напої.

- Я буду чай.

Тут очі її зупинились на ціннику чаїв, розширились на мить. Її, що, ціна чаю здивувала?

- Я поверну вам гроші, тільки-но отримаю аванс – і поверну.

- Та я сам себе поважати не буду, коли дівчина повертатиме мені кошти за чай! – ображено відсахнувся я і почав читати меню. Потім махнув офіціантові: - Так, супчик курячий, спагеті карбонара, грецький салат, ось це тістечко і… чай!

Чомусь хотілося нагодувати цю худеньку дівчинку, мов хвору дитину, курячим бульйоном.

- А для мене, - при цих словах очі Христини знов розширились, мабуть, вона гадала, що то все я для себе замовив, - борщ зі сметаною, форель під соусом із овочами, салат «Цезар» і також чай.

Дівчина сковтнула:

- Я за все віддам гроші.

- Забудь, Христино. Я тебе запросив – я і плачу.

- Ні, я так не можу! Не хочу відчувати себе у боргу!

Не хоче відчувати себе у боргу – зрозумів. Дивна дівчина. Та інша на сьомому небі була б, коли б я її кудись запросив. І «борги» сама б рвалася віддавати. Та мені від неї нічого не треба. Просто шкода, що вона така голодна, худенька. Нехай, не буду споритись, додам їй зайву суму до авансу, хай віддає.

Дівчинка сиділа рівненько, немов випускниця пансіону благородних дівиць. А вона непогано тримається, не манірна, але й простачкою не видається.

- То що, розкажеш, як ти до такого життя докотилась?

- До якого? – ложка із супом дзенькнула об тарілку.

- Що не маєш навіть на обід грошини.

Знітилась, опустила очі.

- Христино, мені, що, кліщами з тебе витягати відповіді? З ким ти живеш?

- З молодшим братом, Сашком.

- А батьки ваші де?

- Давно вже на тому світі…

- Вибач… - От, потрапив на слизьку територію. – То ви, що, із сиротського дому?

- Ні, що ви?! Нас бабуся виховувала, поки… поки… померла…

- До сьогоднішнього дня за які кошти ви жили?

- На грошову допомогу по втраті годівників для Сашка та я підробляла у музеї, поки не скоротили ставку удвічі.

- Зрозуміло. Важкі часи?

Дівчина кивнула. Бідолаха. Шкода, що не зможу їй допомогти суттєво, кав’ярня довго не протягне, не вірю я у котячу принаду. Втім, думати слід про власні проблеми.