Глава 7. Сафарі.

Такий він, цей Ігор Сергійович, суворий, крикливий, вимогливий, егоїстичний, недоброзичливий, нетерпимий, прискіпливий, нервовий, похмурий, завжди усім невдоволений, хоч негативні риси характеру по ньому вивчай. Ще й котиків не любить! Коли б не край, ніколи б не пішла на нього працювати. І дав же бог такій людині таку приємну зовнішність, гарне тіло і привабливе обличчя! Коли змазувала пошкрябану спину боса дорогим бренді, бачила, як перекочуються міцні м’язи під шкірою, як вражаюче широкі плечі звужуються до талії, яка пружна засмагла шкіра… Мабуть, із спортзалів не вилазить, хіба що для того, щоб засмагати на дорогих курортах. Хіба багатим нас, бідних, зрозуміти? Його батько – відомий бізнесмен. Напевно, нічого для синочка не шкодує. Золота молодь, щоб її…

Пошкрябали його, бачте… А не слід було вриватись і кричати! Перелякав моїх котиків так, що й знайти тепер не можу. От, якби не така потреба у грошах, забрала б зараз усіх своїх вихованців і розпрощалася з Греченко назавжди. Одяг мій йому не подобається. Добре, хоч такий є. Хай краще рушає до своїх спортзалів, курортів та довгоногих моделей, а до кав’ярні не потикається. Ми з Беллою, Альбіною, Глібом та Єгором самі витягнемо її. Вони, начебто, адекватні. А я не дарма два курси «піар-менеджмента» закінчила. Піар-менеджер, як казала одна з наших викладачок, повинен що? Вміти з нічого зробити цукерочку. З нічого! А у нас початкові дані ще ті! Гарне місце, хоч і далеко від центру, та близько до спального району, сучасна будівля, кмітливий персонал, я і… три коти!

Це все плюси, великі плюси! Мінус лише один – занудний прискіпливий бос, який зараз так привабливо виглядає, у розстебнутому піджаку, без сорочки, кубики на животі видніються, волосся розтріпалося. Тьфу, про що я думаю? Його мерзенний характер вбиває усі інші принади.

Бос ніби почув мої думки, тріпонув волоссям і воно вляглось, немов лише вийшов з перукарні, з дорогої перукарні. Завжди мріяла про стрижку, яка б влягалася сама собою без застосування купи засобів для волосся, фену, прасочок, плойок. Зараз у мене просто хвостик, перехоплений на потилиці резинкою, бо так найзручніше.

- І що це за недбала зачіска? – Щоб підтвердити мою негативну думку про нього, продовжив шеф. – Ви, дорогенька, не до парку прогулятися вийшли, а прийшли працювати до престижного закладу. Тож будьте добрі тримати себе в належному вигляді. Зараз завідуюча видасть вам форму офіціантки. Але ж на голові маєте зробити щось гідне, хоча б гульку, як у Альбіни, чи мушлю, як у Белли. І взуття… Що це за взуття? Чом ви вирішили, що можете приходити на роботу у старих кедах? Завтра ж взуйте щось більш пристойне! Макіяжу трохи не завадить. І усмішка! На обличчі завжди повинна сяяти усмішка! Втім, без потреби краще на очі клієнтів не потрапляйте…

Здається, я червонію від сорому. Та якби мала змогу, то чи не вдяглася б я так, що й Белла б пліснявою вкрилась від заздрощів? Чи не сходила б до салону краси? Та, живучи без батьків, з бабунею, нам доводилось на всьому економити. Так, остання моя обновка ще зі школи, з випускного класу. Хто зрозуміє, що ми роками копили на телефони, на ноутбук, без яких у наш час ніяк? Можливо, у нас і на сьогодні не було б ні ноутбуку, ні інтернету, коли б це не стало необхідністю для мого навчання у вузі. Тут вже не до обновок…

- Вибачте, Ігоре Сергійовичу. Сьогодні отримаю аванс, як ви обіцяли, і куплю собі пристойне взуття, - я сковтнула образу, притискуючи до себе Мишку, немов захищаючись.

Бос глянув якось дивно.

 - Ось він! – почувся з кухні голос Єгора і я побігла, забувши разом про нестерпного шефа.

Малюк виявився під електричною плитою з великою духовкою, забився у жаху аж до стіни, і розгледіти його помічник кухаря зміг лише з ліхтариком, бо круглі очі сяяли у його світлі.

- Малюк, Малюк! Мій хлопчику хороший, йди-но сюди! – я впала на коліна, зазираючи під велику плиту. – Злякався, мій любий? Не бійся! Нічого тобі не загрожує! Киць-киць!  .

- Киць-киць! – зліва від мене гепнувся Єгор, зазираючи під плиту.

- Де він там? Киць-киць-киць! – справа на коліна опустилася Белла, простягаючи кружальце ковбаси.

У мне, й то, слинки покотилися. А Малюк демонстративно відвернувся до стіни, показуючи, що не бажає ні з ким спілкуватись. А він у нас хлопець з характером.

- Кицюню, сонечко, вилазь! Ніхто тебе не чіпатиме!

- Киць-киць! – співали ми на різні голоси.

Лише кухар Гліб не зазирав під плиту, після падіння увесь час потирав спину, тож йому зараз такі викрутаси не по плечу. Зате наділяв нас ласими шматочками, які мали виманити впертюха. І мені шматочок ковбаски до рук потрапив, ледве не вкусила його, та вчасно згадала, що то не мені, а котику.

- Киць-киць!

- Залиште його краще, - порадив Гліб, - Заспокоїться – сам вилізе.

- А я платитиму зарплатню котам за те, що вони позабиваються у кутки! Куди котиться цей світ? – озвався бос.

Врешті решт Малюк переміг. Ми залишили побіля плити шматочки їжі, а самі вийшли з кухні, визираючи у двері в очікуванні, що кіт вилізе, щоб посмакувати частуванням.

Та й тут Малюк нас перехитрив. З-під плити показалася сіра прудка лапа, яка швидко, шматок за шматком, затягла усі смаколики. Почулося характерне жування та мурчання. Тепер точно до вечора не вилізе. Він, як наїсться, завжди шукає спокійне місце, де можна поспати і ніхто не турбуватиме. Ми перезирнулися і зітхнули.