Глава 6. Знову гроші…

- Поклич Альбіну! – гукнув я навздогін, через біль ледве  повертаючись на дивані.

Та до кабінету зайшла не Альбіна, а Белла.

- Я хотів послати Альбіну за новою сорочкою до бутіку, та можеш і ти сходити. Гадаю, в тебе смак кращий.

- Сорочкою? – перепитала завідуюча, нахабно присаджуючись в моє крісло.

- А ти гадаєш, що я буду голим торсом заманювати відвідувачів? – єхидно поцікавився я.

Мені не дуже подобалось, що вона зараз розглядає мою спину. Як пошкрябини змазати – так вона пас, а як подивитись на гарного накачанного чоловіка – то ось, готова.

- Ганяємо бідну дівчину цілий день. Давайте одразу складемо список необхідних покупок і хай замовить таксі, - придвинула до себе чистий листок паперу і узяла до рук мою ручку.

- Яких ще необхідних покупок?

- Пишу… Номер один: сорочка, червона, щоб не було видно крові, яка ще може виступати.

- О! Ще в червоній сорочці я не ходив! Хоч би ніхто з папараців не нагодився. Ні-ні! Тільки не червону!

- Чому? Гарний колір, новий імідж. Номер два: кігтедряпавка.

- А це ще що таке?

- Ви ж не схочете, щоб коти драли кігті об меблі? Отже, потрібна кігтедряпавка.

- Добре, - покачав головою.

- Номер три: три подушечки.

- Навіщо?

- А де мають лежати наші котики? На голій підлозі?

- Вони мають не лежати, а працювати!

- Щоб ви знали, Ігоре Сергійовичу, коти сплять п'ятнадцять-двадцять годин на добу!

- То нащо нам такі сплюхи?

- Вони дріматимуть на своїх подушечках, а відвідувачі будуть їх пестити.

- Ага, вже в чергу вибудувались ті відвідувачі. Втім, навіть добре, що у нас вони рідкі гості, бо коли побачать, що робиться у кав'ярні…

- Єгор із Глібом вже прибираються. Все буде добре, Ігоре Сергійовичу. Йдемо далі, номер чотири: гребінці та шампуні.

- Перепрофіліруємо кав'ярню на салон краси?

- Ні, то для котів. Ви ж не хочете, щоб кругом зустрічалася шерсть? На підлозі, на меблях, у каві відвідувачів?

- Не хочу. Все?

- Ні. Потрібні ще мисочки для води та для їжі. І котячий корм.

Згадав, що звелів Христині самій годувати котячу братію, та незручно було озвучити це перед Беллою, вважатиме мене повним скупердяєм.

- Знаю я, що ви Христині сказали, - з осудом мовила Белла, а я чортихнувся у думках, все вона знає. – Навіть не думайте. Дівчина і так бідна, мов церковна миша, видно неозброєним оком.

- Та то я пошуткував. Звісно, корм за рахунок закладу. Сподіваюсь, все?

- Поки що так, - кивнула завідуюча, забрала листок і вийшла з кабінету демонстративною ходою моделі по подіуму.

А я, що, так і лежатиму, поки Альбіна буде півміста об'їжджати, скупляючись? Встав із крехтінням, дістав із шафи піджак, який зараз майже не вдягав через спеку. Ось, нову моду буду встановлювати у місті: піджак на голе тіло. Може, ще краватку на шию начепити? А потім на ній повіситись, бо зганьбив себе вже, дав якомусь котові собі всю спину подерти, а попереду ще більша ганьба очікує, винитись перед батьком у своїй повній некомпетентності…

Вийшов з кабінету, бо слід поглянути, що там робиться і підрахувати збитки.

Гліб з Єгором якраз вже розставили столи, крім того, який зламався під вагою кухаря… Його винесли до комори.

- Чотири столики поки достатньо, - поспішила заспокоїти мене Белла. – Більше буде вільного місця.

Та в нас і так просторо. Зала розрахована столів на десять, а то й дванадцять. А от скатертина у гарному вигляді збереглась лише одна.

- Зніми, - скривився я, дивлячись на нащасну одиноку скатертину.

- А без них краще, правда? – зазирнула мені в очі завідуюча. – Як ні, то заберу особисто і виперу.

- А карниз?

- Гліб відремонтує.

- А гардина?

Белла підняла край тканини, усю в затяжках:

- Я казала, що гардіни слід замінити? Ці вже не модні.

Коротше, розумію, що доведеться знов у матері гроші позичати.

- А це що таке? – запитую, дивлячись на купу пакетів на одному із столів.

- Лотки для котів, - тоном виховательки, що наставляє малого, вимовляє Белла.

- Тобто, туалети? – уточнюю. – І що, тепер кошачі туалети стоятимуть на столі посеред зали?

- Звісно, ні, - знов, як малому, пояснює завідуюча. – Просто Альбіна прибігла з магазину, а ми її знов скуплятись відправили, ось вона і не встигла облаштувати місце для кошачого туалету.

- Звісно, кращого, ніж скласти все посеред зали на стіл, вона не вигадала. А що, як зараз відвідувачі зайдуть?

Белла скривилася і закотила очі. Дійсно, чого це я? До нас відвідувачі заходять так рідко, що годі й сподіватись.