Глава 3. Співбесіда.

Діловий костюм глибокого сірого кольору, брендова краватка з вишиванкою, італійські туфлі, модна чоловіча стрижка, серйозний вигляд. Усе, щоб здаватися старшим, соліднішим, бо двадцять чотири – це тобі не тридцять шість. Поглянув на дорогий годинник. Десять нуль-нуль. Вже й час. Це мені чи їй потрібна робота? Не люблю непунктуальних. Втім, осмикнув сам себе, це ж ми дівчину запросили. Може, їй та робота ні до чого. Може, вона з мажорів, які живуть за татові гроші, горя не знаючи. Он, трьох бейцурів розвела – поглянув на екран, де хитро посміхалися сірі котячі морди. Тьфу ти, забув, якого вони кольору. Треба було хоч не сірий костюм вдягати, бо буду, як її коти…

- Ігоре Сергійовичу, тук-тук! – почувся з-за дверей солодкий голос Белли, і її симпатичне, але занадто намазюкане косметикою личко з’явилось на порозі. – До вас відвідувачка, власниця котів.

- Добре, Белло, запрошуй, - я нервово поміняв місцями папери на столі. – І принеси нам кави.

Ну, все, зберися. Не забувай, що ти – бос, і тебе повинні усі боятися, слухати та поважати.

- Можна?

У дверях застигла дівчина, невисока, худенька.

- Проходьте, сідайте.

На вигляд років сімнадцять-вісімнадцять, не більше. Невже школярка? Та коли підійшла ближче, стало зрозуміло, що в очах замість дитячої нахабності, безпосередності та бажання похизуватися застигли напруга, недовіра та втома. Та й вдягнута дівчина якось занадто просто, як на ту, що прийшла влаштовуватись на роботу. Де п’ятнадцяти сантиметрові підбори? Де спідниця-олівець, що вигідно огортає стегна? Де біла блузка, на якій забули застебнути пару-трійку ґудзиків? Що це за вигляд? Що за футболка у купі з чорними штанчатами? Що за хвостик на голові? До речі, волосся приємного каштанового кольору, майже, як у мене, здається, нефарбоване. Бо усі пані зараз вибирають як не скандинавський блонд, так синяво-чорний. Та й на обличчі не видно косметики. Звичайна собі дівчина, тільки очі великі, виразні, схожі на Чорне море сонячного дня. Та все останнє… Треба ж за собою слідкувати!

- Ви?..

- Христина Смоленко, власниця котів, які вам сподобались, - хутко відчитується дівчина і зводить винувато плечі, стискаючи при цьому долоні.

Чого вона така залякана? Хіба я такий страшний?

- Приємно познайомитись, Христино. Я – Ігор Сергійович, господар цього, - обвів руками, - закладу. Не бували у нас?

- Не доводилось, - ніяково посовалась на стільці.

- Тоді до справи. У вас, як я розумію, троє чотирилапих?

- Так, Миша та її сини – Масяня й Малюк. Правда, справжнім британцем виглядає лише Мася…

- Це неважливо. Головне для нас – тварини мають бути спокійними, врівноваженими, передбачуваними та слухняними. Коротше – бездоганними.

Христина здивовано підняла свої сині очі:

- Тоді замовте для кав’ярні кілька плюшевих іграшок.

- Що?

- Коти – живі тварини, і вони не можуть бути передбачуваними та бездоганними. Якщо наступити на хвіст – вкусить. Якщо забирати їжу – пошкрябає. Коти – це розумні, але самостійні і волелюбні істоти, кодекс правил вони вивчати не будуть. Пробачте, я піду, - підскочила дівчина, мало стілець не звалила.

- Заспокойтесь, Христино. Сядьте! Я розумію. Можливо, я не так висловився… Дійсно, пам’ятаю, Кіплінг, кіт, що гуляв сам по собі. Просто мені не доводилось ніколи спілкуватися з цими тваринами…

Дівчина опустилася на стілець, затиснувши долоні між колінами, і знов підвела на мене свої сповнені подиву очі:

- У вас ніколи не було кішки?

- Христино, ви питаєте таким тоном, наче «Ви ніколи не милися?» Уявіть собі, що у багатьох людей немає вдома котів і це ніяк не заважає їм жити. Звісно, котолюбці важко це уявити. І це нічого не означає, просто у мого діда була алергія на котячу шерсть, тож цей сектор життя пройшов повз мене.

- Вам, мабуть, не вистачало любові та ніжності цих тваринок у дитинстві, - співчутливо мовила дівчина.

Белла принесла каву, котолюбка подякувала, та нн доторкнулась.

- Не сказав би, - здвигнув плечима. – Ніколи над цим не замислювався. Начебто і так було непогано.

- Але ж зараз ви захотіли мати котів у своїй кав’ярні! Це ж ніби компенсація за дитячі роки!

Та я цих чотирилапих не бачив і взагалі не волів би бачити, коли б не Белла зі своїм піар-планом. Та цього котолюбці казати не слід.

- Давайте повернемось до теми нашої розмови, Христино. Я хотів би бачити ваших сіреньких у моїй кав’ярні. Ви не проти?

- Я ж прийшла.

- Звісно, самі вони ходити на роботу не будуть. Тож пропоную вам супроводжувати нових робітників. Будете привозити та відвозити кошачу гвардію, доглядати за тваринами, слідкувати за порядком. Зарплатню за котів, звісно, отримуватимете ви. Якщо в них нема трудових книжок, - вирішив пошуткувати. - Наймаю вас на один тиждень. Якщо наявність чотирилапих допоможе підняти рентабельність закладу, угода буде подовжена з вищою зарплатнею. Поки що так… Це для вас чотирьох… - написав на папірці суму, з якою мав попрощатися, і посунув до дівчини.