Глава 2. Як заробити гроші?

Додому я причалапала зовсім у печалі. Досі отримувала і так мізерну зарплатню музейного працівника, а сьогодні мене поставили перед фактом, що вона скорочується удвічі.

- А як же жити? – так і сіла я після слів завідуючої Антоніни Степанівни.

- Мені теж на третину платню урізали, а в мене онуки. І квартиру знімаю. Ти ще щаслива, Тіночко, що живеш у власній, не гніви Бога! – похитала пальцем  у мене перед очима огрядна жіночка.

У власній, так. Від батьків залишилась двокімнатна квартирка у спальному районі, де ми зараз мешкаємо з молодшим братом. Та квартплату, оплату комунальних ніхто не відміняв. А крім цього скільки усього треба!..

Додому йшла, мов у тумані. Мовчки протупала на кухню, кинула на стіл пакет із батоном та пляшкою кефіру, впала на табурет. У голові все вертілися думки. Коли й так рахуєш кожну копійчину, як скоротити бюджет удвічі? На комунальних не зекономиш, і так вже по мінімуму користуємось. Інтернет, коли не оплатити, відключать через два дні, а телефони не оплатиш, то скоро здичавієш, мов печерна людина. Ніяк зараз без телефонів. А їсти що?

Ми з братом Сашком і так привчені економити, бо батьки загинули у аварії багато років тому, виховувала нас бабуся. Але три місяці назад і бабуся пішла у кращі світи. Згадалося, як я вмовляла представників з комісії по справах неповнолітніх, щоб не забирали до притулку брата. В мене, мов, вже два курси вузу за спиною по спеціальності «піар-менеджер», піду працювати, гроші зароблятиму. А Сашкові залишився останній рік навчання у школі, випускний клас. Все в нас буде добре.

 Коли б так. Проблеми сипались, мов із рогу. На поховання довелось шукати значну суму, кредиту студентці не давали. Та знайшлися «добрі люди», позичили. Тільки ж віддавати нема з чого, проценти почали набігати. Коли так піде, то незабаром і житло відберуть за борги. Підроблялася вечорами, після занять, у місцевому краєзнавчому музеї за копійки, тепер за півкопійки…

На чому зекономити? На їжі? Сашко і так голодний повсякчас, скільки не годуй. А що дивуватися? Хлопець росте ще. Тут і не ростеш, а їсти хочеться. Поки канікули братик, звісно, може підзаробити, знайшов підробіток, мотається по місту велосипедом – кур’єр. Та тих грошей хоча б наскладати на одежину до школи, бо росте, як з води. Хоч і молодший, а зростом значно обігнав сестрицю, тільки худий, мов лоза.

От, тільки згадала. Сашко заскочив до  кухні із характерним:

- Тіно! А що вечеряти будемо? – Сумно оглянув батон і кефір, що покоїлись на столі. – Оце і все?

Відламав одразу шмат батону і вчепився молодими зубами.

- Зараз супчику приготую, - я скинула з колін Масяню, який вже непомітно влаштувався подрімати, хитра бестія, і заметушилась, витягаючи пакет із картоплею.

- Знов без м’яса? – скривився брат.

- А ти чого так рано вдома? – питанням на питання відповіла.

- Підшипники на задньому колесі полетіли. Треба нові купувати, виділиш коштів, Христино?

- Мабуть, що ні, - опустила очі, роблячи вигляд, що повністю зосереджена на чистці картоплі, хоча прекрасно розуміла, що Сашко може взяти гроші лише з тих, що відкладає на школу. – Нам і так доведеться гайки прикручувати…

- Ще прикручувати? – округлив очі брат.

- Мені зарплатню скоротили вдвічі.

- Ух… - видихнув Сашко. – І чим мотивують?

- До музею хто зараз ходить? Менше часу буду задіяна…

- Та-ак… - хлопець сів на табурет, розпачливо кліпаючи.

Сірий Масяня одразу зайняв місце на руках, замуркотів. Мишка та Малюк терлися навколо ніг, зазираючи до пакету з картоплею.

- Нагодуй котів, Саш, що вони спокою не дають? Там, у холодильнику, я для них вчорашню кашу залишила. Треба сісти і добряче подумати, які витрати вкрай необхідні, а які можна підкоректувати.

- Оцю голодну гвардію можна не годувати, - сердито буркнув Сашко, подивляючись на залишки батону.

- Як же? – докірливо глянула на нього. – Божі тварі їсти хочуть…

- Я теж – Божа твар, і теж хочу їсти!

Боляче стиснуло у грудях. Брат правий. На мені лежить відповідальність за нього.

- А давай Масяню продамо? – підняв Сашко невдоволеного кота під пахви. – Он який красунчик!

Мася, й справді, виглядав як справжній блакитний британець з реклами котячого корму, як і його чистокровний батько. Матір, Мишка, хоч і мала схожий колір хутра, та була перевідком, про що свідчила біла пляма на мордочці. А рідний брат, Малюк, пішов у матір, успадкувавши ту плямку, яка робила його неймовірно принадливим. Удвічі більші від матері, гладкі, щокасті коти народилися у цій квартирі і не знали іншого життя.

- Як ти можеш, Сашо? Гадаєш, Мася тепер нікому не потрібен, коли втратив господарку?

Якось так склалося, що здавен коти були розподілені. Кішка – Сашка, Малюк – мій, а Масяня – бабусин. Та тепер, коли бабусі не стало, я не можу так поставитись до котика!

- А ти подумай, Тіно, може, йому краще буде у іншій сім’ї? Принаймні, не голодуватиме.

Брат кинув кота на підлогу і пішов із кухні.