Частина 19 : Операція Комірчина

РІК 

— Лео, як ти, багато роботи? — я вирішив зайти здалеку.

— Та, як бачиш, клієнтів сьогодні не густо. Певно, затишшя перед завтрашнім днем.

— От це точно. Навіює ностальгію, так? — я глянув на нього.

Він тепло посміхнувся.

— Так. Торік у цей час я тільки збирався в це місто, а зараз тут живу.

— Таааак… — запала мовчанка. Певно, вперше відколи ми товаришуємо.

Лео не витримав першим:

— Так ти чогось хотів? Можливо, кави?

Я почухав потилицю, засунув руки в кишені.

— Тааак… тема доволі інтимна, але я мушу про це з тобою поговорити.

— Ти мене лякаєш! Кажи вже.

— Це стосується Мії.

Він навіть не дослухав — одразу випалив:

— Що? Що з Мією? Їй погано? Куди йти?!

Я панічно замахав руками.

— Ні-ні-ні! Все з Мією добре. А от твоя реакція… ні про що тобі не говорить?

Я побачив, як він спершу видихнув із полегшенням, а потім миттєво напружився.

— Ти про що? — він нахмурився. Ох, це буде складно.

— Дивись. Що ти думаєш, коли її бачиш?

Він глянув на мене з недовірою.

— В сенсі?

— Ну… я про думки. Що б ти для неї зробив?

Лео відвів погляд. Плечі напружились. Він ковтнув повітря, ніби це питання було фізичним ударом.

— Ріку… — тихо сказав він. — Це не те, про що ти думаєш.

— Ага, звісно, — я закотив очі. — Ти тільки що мало не побіг рятувати її, бо я сказав слово “Мія”.

Він почервонів. Так, наш кремінь почервонів.

— Я просто… хвилююсь. Вона ж після всього…

— Лео, — я перебив. — Ти хвилюєшся так, як хвилюються не друзі. Ти хвилюєшся так, як хвилюються ті, хто закоханий по самі вуха.

Він різко видихнув і сперся на барну стійку.

— Це… не так просто.

— Та я знаю, — я підморгнув. — Тому ми з Джес і кав’ярнею вирішили тобі допомогти.

— Що? Хто? Яка кав’ярня?!

— Усі. Всі вирішили. І план уже є.

Лео підняв брови.

— Рік… що ви задумали?

Я посміхнувся так, як посміхаються люди, які точно знають, що роблять щось геніальне або дуже дурне.

— Ми закриємо вас із Мією в комірчині.

Лео мало не впустив чашку.

— ВИ ЩО?!

— Та не хвилюйся, — я поплескав його по плечу. — Там світло, тепло і навіть вентиляція є.
І шансів втекти — нуль.

Лео закрив обличчя руками.

— Господи… ви всі божевільні.

— Так. Але ми божевільні, які хочуть, щоб ти нарешті перестав робити вигляд, що тобі байдуже.

Він мовчав.
Довго.
А потім тихо сказав:

— Я… не хочу її втратити.

— Тоді доведеться ризикнути, друже.

ЛЕО 

Господи… я не зможу. Це дійсно якесь божевілля. Мія мені цього не пробачить.

Ці думки рояться в голові одним суцільним потоком.
Я відчуваю страшенний страх, хвилювання, надію, ейфорію, приплив адреналіну.
Я мушу зізнатись Мії.
Але якщо вона не захоче моїх почуттів?

Я сам собі зізнався тільки нещодавно. Не встиг навіть переварити це всередині. Але якщо я не зроблю цього зараз — залишусь у френд-зоні навічно.
А якщо вона не відповість… я її втрачу?

Що ж… все або нічого.

Двері відчинились, дзвіночки над ними задзвеніли. Кав’ярня ожила, вдихнула, як то кажуть, на повні груди. Прийшла вона.
Мія.

— Всім привіт! — радісно промовила вона.

Рік та Джес відповіли одночасно:

— Привіт.

— Як у вас день? — запитала Мія.

— Та все як завжди. Робота, кохана робота.

— Ой, так. Лео, як справи? Сьогодні тихо? — вона повернулась до мене.

— Так, людей небагато, тому навіть не втомився.

— О, чудово. То завтра будемо всі навіть не втомлені. Таке полегшення. Не потрібно самій тут поратись. Дякую вам за допомогу.

— Ти що? — сказав Рік. — Нам в радість. До того ж тепер це й наш другий дім.

Кав’ярня аж стінами замуркотіла. Інколи мені здається, що характер у цього місця — як у нахабного кота.

Джес продовжила бесіду:

— А у тебе як день?

Мія почала розповідати все, що з нею сталося.
А мене трясло, як травинку на вітрі.

Коли вона закінчила, вони всі разом ще про щось говорили. Я приніс Мії її каву.
І улюблений десерт.

Так, я вивчив усі її звички:
улюблені страви, пісні, пору року, колір.
Все, що хоч якось пов’язано з нею.

Спочатку я думав, що це нормально для друзів. А потім зрозумів, що шукаю її поглядом у кімнаті,
посміхаюсь, коли вона щось розповідає, злюсь, коли злиться вона. Якби я не був таким недосвідченим у спілкуванні…можливо, зрозумів би швидше, що геть по вуха закохався.

І чесно — я був готовий бути просто поруч. Але якщо це навіть друзі побачили… то питання часу, коли вона побачить також.

МІЯ

Таке щастя — сидіти з друзями й просто весело спілкуватися.
Дивитися, як Джес радісно сміється, коли ще торік вона була нещасною, а зараз світиться від щастя.
Рік, який ніяк не міг прийняти себе, тепер — душа нашої компанії.
І Лео… наш купідон, колись геть самотній, а тепер в оточенні людей, яких любить і які люблять його.

І я — дівчина, яка мала лише одні стосунки, не була близькою з батьками… точніше, з матір’ю.
А зараз маю таку сім’ю, як ці прекрасні люди.
Це благодать.

З моїх думок мене вирвала Джес:

— Мієєє… Земля викликає космос…

— Так, вибач, задумалась, — я прочистила горло. — Ти щось запитувала?

— Так. Ми не могли знайти у комірчині зерна арабіки, а кав’ярня відмовлялась нам допомагати… — вона зробила ковток чаю. — Точніше, ігнорувала наші прохання. Можеш показати, де вони зазвичай стоять?

Це жарт?

— В сенсі? Зазвичай же при вході, все як завжди.

Тут активізувався Лео, який судомно смикався, поки починав речення:

— Та не було там, чесно. Ходи та глянь.

— Господииии… — зітхнула я, підвелася зі столу й почимчикувала до комірки.
Лео йшов слідом і бубонів: