Частина 18 : Добре, татку

ЛЕО 

(Через місяць)

Мія знову проспала.
Добре, що в неї є такий сусід, як я.
Вкотре її буджу.

Після тривалої реабілітації вона постійно не може прокинутись зранку.
Не знаю, як було раніше, але я знав її як відповідальну й пунктуальну.
А зараз вона хоче виспатись, здається, на все життя вперед.

Поки вона приводила себе до ладу, я приготував їй каву — саме так, як вона любить.
Не знаю… для мене це приємність.
Бачити її такою живою.

Минув майже місяць, але те, як вона лежала в лікарняному ліжку, нерухома, досі стоїть перед очима.
Інколи серед ночі я встаю й перевіряю, чи вона рухається.
Так, це трохи дивно.
Навіть моторошно.
Та страх не відпускає.

Однієї ночі вона прокинулась саме тоді, коли я «перевіряв».
Я лоскотав її ніс пір’їнкою, щоб вона почухалась — і вона прокинулась, як закричить!
Тоді вона й дізналась про мою параною.
Ще й сказала:

«Та вже краще постав радіо-няню мені в кімнату!»

А потім її гнів пройшов за секунду, і вона запропонувала заснути тієї ночі разом.
Я мало не задихнувся.
Перша думка була:

«Ця дівчина геть не бачить, що я чоловік?»

Ох, як мене це розізлило.
Я вибіг із кімнати, як ошпарений, грюкнувши дверима.
А вона вслід:

«Так тобі і треба!»

Тож тепер я так не роблю.
Ну… хіба що насниться той її лікарняний стан.
Але це вже рідше.

Так, про що це я.

Мія взяла свій напій і сіла поруч зі мною — випити кави перед роботою в театрі.
А я йтиму відкривати кав’ярню.

Ми вирішили, що тепер вона працюватиме завжди:
я відкриватиму, а Мія приходитиме після театру й допомагатиме, але тільки якщо почуватиметься добре.
Тоді вона закотила очі й сказала:

«Добре, татку.»

Рік та Джес живуть буквально за одну зупинку від нас.
Оскільки робота в них віддалена, вони часто зависають у кав’ярні.
Заклад і досі бачать тільки ті, кому треба, і ми далі допомагаємо всім, хто цього потребує.

Мене з роботи не звільнили, але поки відсторонили.
І я навіть трохи радий — бо можу бути тут, зі своїми близькими.

Раян від моєї реакції тільки посміявся, бо я тоді сказав:

«Ох, дійсно? Ну нічого.»

Він аж здивувався:

«Чувак, це на тебе взагалі не схоже! Ти ж фанатик роботи!»

Так і було… поки я не зустрів родину.

Мія допила каву, вимила наші чашки, уже хотіла бігти на роботу, та я її зупинив.

— Юна леді! — сказав я сердито.

Вона повільно повернулась і глянула на мене винуватими очима — бо вже знала, чому я її зупинив.

— Ну Леоооо… я не буду їсти ці гидкі овочі на пару!

— Нічого не хочу чути. Лікар сказала, що це обов’язково.

— Добре, таточку! — вона часто так мене зараз називає.
Каже, що я неймовірний буркун.

Вона сіла й почала похапцем їсти.

— Міє, ну ти як дитина. Тобі ж погано буде, якщо так їстимеш.

— Господи… — простогнала вона. — Я ж запізнюсь!

— Ні, не запізнишся. Тобі до театру кілька хвилин пішки.
Тому давай, не поспішай і спокійно поїж.

— Ти знав, що ти зануда? — буркнула вона.

Я скривився, взявся за лівий бік і сказав:

— Ох… у саме серце…

Вона засміялась і продовжила їсти.

Коли ми поснідали, я зібрав посуд, помив — і відправився відкривати кав’ярню.

ДЖЕС

Уже 17:00, і ми з Ріком закінчили роботу. Ну майже, Адже Рік  щось там допрацьовує. Так, наші графіки тепер однакові — дякувати Богу.

Попереду вихідні перед святами.
Новий рік і все таке.

Сьогодні кав’ярня працює до 19:00, бо завтра — 31 грудня.
І ми працюватимемо майже до ранку.
Але цього разу відкриємось з ранку 31-го і до ранку 1-го.
Тобто всім треба виспатись.

Ми з Ріком і його хлопцем — тим самим «сексі лікарем» — будемо тут.

Коли Рік привів Сема до кав’ярні й запитав, що він бачить, Сем так на нього глянув, ніби в того на голові шапка горить.

— Кав’ярню. І там Лео робить каву для когось. Це його кав’ярня?

Рік видихнув із полегшенням.
А потім довелося пояснювати, що це не просто кафе.

Сем засміявся:

— Ой, та годі.

І кав’ярня показала себе у всій красі, мовляв:
«Ти що, людино, геть? Зараз ти побачиш».

Ми з друзями одразу зрозуміли — він з нами.

Це, до речі, дуже класний бонус: кав’ярня відчуває «пару» для кожного з нас.
Це сильно спрощує життя.

Але є й мінус:
здається, наш план одружитися з Ріком після сорока — провалився.

Маємо ще дві годинки разом, бо Мія має прийти з хвилини на хвилину.
Потім усі розходимось відсипатись.

Не знаю, як Мія робила все сама.
До речі, це місце — чудовий додатковий заробіток.
Кав’ярня ніби прочитала мої думки, і люстра над головою блиснула.
Я тепло посміхнулась.

Ох, а ще милість:
Лео ближче до тієї години, коли Мія має прийти, постійно поглядає на двері, як Хатіко.
Коли вона заходить, здається, що в нього примарний хвіст радісно хитається.
Чесне слово — як щеня.

Але він, здається, сам не розуміє, що відчуває.
А Мія — як віслюк: вперто не бачить його почуттів.

Хоча повага до Лео неймовірна:
його потяг до Мії очевидний, але він настільки стриманий, що мене це інколи дивує.
Я знаю Лео — йому можна довірити життя.
Він ніколи її не образить.

Але й бісить, що він ніяк не робить перший крок.

Лізти в це не хочеться, тому в мене є план.

Поки Рік закінчував останні робочі питання, я підійшла до нього й сіла за його столик.

— Рік? — він повільно підняв на мене очі. — Ти ще довго?

— Ні.

— Скільки ще?

Він опустив погляд, натиснув кілька клавіш і швидко закрив свій наворочений ноутбук.