Частина 17 : Світло після темряви

МІЯ 

Я зараз не дуже розуміла, що сталося.
Навіть очі не до кінця відкрила — а тут таке.
Взагалі… де я? Що зі мною?

Коли я нарешті спромоглася розплющити повіки хоч трохи, перед моїм обличчям був Лео.
Повне нерозуміння ситуації накрило мене з головою.

Поки я намагалася оговтатись, зрозуміла, що в кімнаті залишилися тільки я та жінка у білому халаті й грубезних окулярах.
Принаймні це перше, що кинулося в очі.

— Міс Картер, з поверненням, — її голос долинав до мене ніби здалеку.
Я не могла зрозуміти чому… але така була реальність.

Я хотіла підняти руку й, як то кажуть, почухати вухо.
Але руки мене не дуже слухались.

Тоді жінка знову заговорила своїм голосом, який лунав так, ніби йшов із криниці:

— Міс Картер, не поспішайте. Ви зараз не в тому стані. Не силуйте тіло на такі подвиги.

Коли вона це сказала, слух ніби трохи відновився.
Як після купання в басейні, коли вода нарешті витікає з вуха — і приходить полегшення.

— Що сталося? — мені здалося, чи я це прошепотіла, а не сказала вголос?
— Що зі мною? — знову шепіт.
Паніка почала накривати, наче лавина.
Я хотіла стати на ноги, вже намагалася піднятись, але тіло не слухалось.

— Міс, я вас прошу, заспокойтесь. З вами все гаразд. Це нормально після того, що ви пережили. Ваш голос відновиться вже сьогодні. З тілом ми попрацюємо — і будете як новенька.

— Та що в біса зі мною сталося? — хрипота дратувала, я почала покашлювати, намагаючись її позбутись, і здається, навіть виходило.

— Ви були в комі не надто довго, але все ж достатньо, щоб м’язи перестали нормально працювати. Це питання часу. Також рани на голові почали добре загоюватись.

Вона говорила страшні речі, але її голос був таким заспокійливим і впевненим, що я почала слухати її, мов трансляцію йоги.
Моя реакція — легкий кивок головою.

МІЯ 

Спочатку до мене впустили тата.
Точніше… те, що від нього залишилось.

Я побачила змарнілого, блідого чоловіка.
Сивини побільшало, зморшки стали глибшими, блиск в очах згас…
Але тепло, яке завжди було в його погляді, нікуди не поділося.
Тепло і турбота.

Не знаю, скільки я була без тями, але по його вигляду — ніби роки.

Коли він увійшов, уже плачучи від щастя, я теж не стрималась.
Перша сльоза скотилась по щоці й потрапила просто у раковину вуха.

— Доню… — тихо, але з такою любов’ю промовив він.

— Татку… — у цьому слові звучала дитяча віра.
Наче я знову маленька дівчинка, яка розбила коліно й біжить до свого захисника, плачучи й просячи допомоги.

Він аж схлипував.
Я ж, хриплячи, прошепотіла:

— Все добре… все добре…

— Так, — видихнув він із полегшенням.
Наче тягар усього світу впав із його плечей.

— Татку… що з тобою стало?
Вибач мене… за те, що довела тебе до такого…

Він одразу захитав головою, заперечуючи.

— Тобі немає за що вибачатись.
Ти билась як бійчиня — за життя.
І потім… через це знову зробила те саме.
І знову перемогла.

Я вже не могла сказати ні слова.
Сльози застелили зір, і мене було не зупинити.
Шлюзи відкриті.

МІЯ 

Після тата до мене нарешті впустили друзів.
Здавалося, я не бачила їх цілу вічність.
Вставати я ще не могла, але в мене круте ліжко, яке піднімає й опускає мене, тож усе більш-менш.

Першим зайшов Рік.
Точніше… зашкутильгав.

— Ріку, що з тобою? — голос ще був трохи хрипким, але вже набагато кращим.

— А, бойове поранення. Не хвилюйся, зараз усе добре.

Що ж із ними сталося, поки я була в комі?

— Легко казати, та важко зробити, — пробурмотіла я.

Він підійшов до мене, важко нахилився й поцілував у щоку.

Слідом за Ріком зайшла Джес.
На її очах стояли сльози.
Я теж не стримувалась.
У голові я широко розкрила для неї обійми, а насправді ледь підняла руки.
Ех, реальність…

Та подруга, ніби прочитавши мої думки, сама обійняла мене.
І це було так тепло… ніби я знайшла давно загублену сестру.

Коли вона відступила, я побачила його.
Нашого купідона.

Лео йшов трохи сором’язливо, переступаючи з ноги на ногу так невпевнено, що це навіть було мило.
Батько й лікарка вже розповіли мені, що сталося.
Я пам’ятала… але думала, що то був сон.
Або галюцинація після пробудження.
Тому мені теж було трохи ніяково.

Але він усе ж сказав:

— З поверненням, — і м’яко посміхнувся.

От чудо. 

— Лео! — сказала я сердито.

Хлопець наїжачився від мого тону й прижмурився, ніби чекав лайки.
Я вирішила трохи його підколоти.

— Я такого не терпітиму!

Він уже відкрив рот і встиг вимовити перші букви:

— Виб…

Та я різко додала:

— Я не терпітиму того, що ти не обіймаєшся!

Він радісно посміхнувся, і я побачила, як полегшення буквально зійшло з його плечей.
І він кинувся до мене, згрібаючи в свої ведмежі обійми.

ДЖЕС

Неймовірно було споглядати, як Рік розповідає Мії, що сталося, коли вона пішла по батька.
У цій частині містер Картер помітно спохмурнів — ніби думав, що саме він корінь усіх проблем.
Та це було зовсім не так…

Далі Рік розказав, як героїчно отримав поранення, і, звісно, не забув згадати свого «сексі лікаря».
У Мії емоції стрибали від шоку до сміху.
Тоді, коли все це відбувалося, ситуація здавалася безвихідною, а зараз ми говоримо про неї зі сміхом.
Дивина та й годі.

Коли в моє поле зору потрапив Лео, тягар провини на ньому читався без слів.
Синці під очима нагадували про минулу ніч.
Так, по ньому вона вдарила з усієї сили.