Частина 16 : Ті, хто чекають

РІК 

Прокинувшись, я вже знав, що біля мене спить Джес.
Чув, як вона серед ночі, або вже під ранок, прийшла й просто впала на сусіднє ліжко.
Де вона була і чому не з Мією — загадка.

Встаючи, я намагався її не розбудити, але мій лікар зайшов у палату так, ніби дверей не існує.

— Добрий ран… — я не дав йому договорити.

— Шшшш, — прошипів я. — Будь ласка.

Лікар кивнув у знак згоди. Дуже мило з його боку.
Бо медсестри вже б бурчали:
«А що це вона знову тут?»
«Чому вона не йде додому?»
І так далі. Дістали.

Доктор Рід уже хотів підкотити ту чортову коляску, але я спинив його піднятою рукою.
Він, ніби знущаючись, зробив коляскою вринь-вринь.
Наче я якийсь Шумахер.
Я тільки погойдав головою.

Шкутильгаючи, я вийшов у коридор разом із лікарем, і він, не очікуючи й не тримаючи драматичної паузи, сказав:

— Ви ще день-два — і можете виписуватись із лікарні.

Спочатку я зрадів. Можливо, це навіть було видно по моєму обличчю.
А потім згадав, що мій безлімітний доступ до Мії закінчиться, і доведеться повертатися до роботи.
Відпустку я відгуляв, лікарняні — з надлишком.
Тепер тільки у вільний час бігти сюди.
Та й чергуватись потрібно з Джес та Лео.

Здається, я задовго мовчав, тому лікар додав:

— Я розумію, що ви також хвилюєтесь за подругу. Але вона в надійних руках. Лікарка Карл — дуже хороший спеціаліст. Так, вийти з коми Мія мусить сама. Все залежить від неї. Але повірте, ми допоможемо їй так, як тільки зможемо.

Я видихнув.

— Так… ви праві.

— Та й якщо врахувати вас усіх, то їй є до кого повертатись, — сказав він і, побачивши, що я майже плачу, обійняв мене.

Боже милостивий…
Я плачу, як дівчинка, перед чоловіком, який мені подобається.
Яка ганьба.

Коли лікар пішов далі робити обхід, я вирішив: якщо вже ходжу, то чому б не піти до Мії.
Використаю час тут із користю.

Прийшовши до її палати, я застав звичну картину… ну, майже.
Батько Мії сидів біля доньки й тримав її за руку.
Він так змарнів.
Що казати Мії, коли вона повернеться — не знаю.

Побачив Лео в такому ж самому стані, як і Джес.
Спить аж посвистує.

І ще якась жінка.
Вона стояла над Мією зі скляним поглядом, ніби задумана, і хотіла торкнутися її руки.
Моє серце стиснулося — я не знав, хто вона і що їй потрібно.

Та містер Картер ляснув по руці незнайомки й засичав:

— Не чіпай!

Його тіло все наїжачилося.
Я вже злякався, що він вчинить бійку з якоюсь жінкою.
Але він продовжив:

— Не маєш права навіть дихати тим самим повітрям, що й вона.

Хто, чорт забирай, ця жінка?

Я вже хотів підійти, та батько подруги гукнув мене:

— Ріку! Посидь, будь ласка, тут.

Я мовчки пройшов у глиб палати та сів на стілець замість містера Картера.
Лео навіть не поворухнувся — так міцно спав.

РІК

Я сидів біля подруги, тримаючи її за руку, і чув, як її батько кричить на ту жінку.
Не всі слова були розбірливі — через галас їм зробили зауваження.
Або сваряться поза лікарнею, або говорять спокійно.
Але навіть так я почув:

— Як ти посміла прийти? Ти навіть чути про доньку не хотіла!

А, так це мати Мії.
Тепер зрозуміла реакція містера Картера.

Далі я почув уже голос жінки:

— Я… я не знала, що вона в такому стані! — голос у неї, здається, тремтів. А на вигляд — холодна.

— То тобі потрібно, щоб твоя дитина боролась за життя, щоб ти захотіла її побачити? Який я був дурень… Якби я раніше почув нашу доньку — я б її уберіг!

Мені шкода батька Мії.
Але є й плюси — він ожив.
За весь час тут він і слова не сказав.
Схожий був більше на примару, яку Джес намагалась повернути до життя.

Я стиснув руку Мії.
Не знаю, чи вона чує.
Але сподіваюсь, що саме зараз — ні.
Не варто цього чути.

Голос жінки став голоснішим:

— Може, я і була з нею суворою, але вона моя дитина. І я хвилююсь за неї. І… якщо вона не прокинеться, я так і не зможу поговорити з нею.

— А то зараз ти шкодуєш? А коли вона вибігла з нашої квартири, доведена тобою до сліз — все було добре? Тебе сумління не гризло?!

— Вона мене не чула!

Ого. А вона дійсно стерво.
У такій ситуації…

Я вже не витримав.
Аж свербіло ходити.
Я з важкістю піднявся, поцілував Мію в скроню і прошипів:

— Мала, я розберусь.

І, шаркаючи взуттям, пішов до виходу.

Коли я підійшов, містер Картер почав говорити:

— Ти…

Можливо, це й не чемно, та я перебив:

— Перепрошую, — твердо сказав я. — Вас чути в палату. І Мія, можливо, вас чує також. Тому ви… — я тицьнув пальцем у жінку. — Я так зрозумів, місіс Картер. Ідіть звідси. Можливо, ви й хвилюєтесь, але якось дивно це виявляєте. Тому, допоки ви не усвідомите своєї провини, я не пущу вас до вашої доньки.

Жінка аж почервоніла від злості.

— Ти, малий негідник! Та як ти смієш?! Я її мати!

— Так? А поводитесь як зарозуміле стерво. Тому, будь ласка, на вихід.

Батько подруги просто стояв і кліпав очима.
Я не чекав його відповіді — просто сперся на нього і сказав:

— Містере Картер, мені важко стояти. Допоможіть піти та сісти.

Так, я трошки прикинувся.
А що було робити?

Чоловік з ошелешеними очима все-таки опанував себе та допоміг.
Я тільки сказав:

— Бувайте, місіс Картер.

Жінка, злюща як вовчиця, розвернулась на своїх підборах і почимчикувала кудись.
Права була Мія — її гордість це щось із чимось.
Та зараз це нам на руку.

ДЖЕС 

Я прокинулась ще втомленою, а розуміння того, що ми зробили з Лео минулої ночі, вдарило по мені мов кувалда.
Не знаю, чи правильно ми вчинили.
Так, план був таким від початку, але те, що ми додали від себе… а потім Лео зі своїми правками…
Певно, ми горітимемо в пеклі.
Радує тільки те, що в одному котлі будемо.