Частина 15 : Тепер без пощади

ЛЕО 

Я біг до Мії.
До моєї Мії.
Я не міг її втратити. Ні. Тільки не це.

Хтось намагався мене втримати, але я, здається, просто відштовхнув їх, навіть не розуміючи, кого саме.

— Міє! — закричав я, і голос зірвався.
Сльози текли по обличчю, гарячі, некеровані.
Уже троє людей тримали мене, але я тягнув їх за собою, ніби одержимий.

— Боже милостивий… ні… — вирвалося в мене.

Хтось дав мені ляпаса.
Потім ще одного.
Світ різко сфокусувався, і я побачив перед собою жінку в поліцейській формі.

— Заспокойся! — сказала вона твердо. — Ти їй зараз не допоможеш.

Це не привело мене до тями повністю, але змусило вдихнути.

— Як? — видихнув я. — Як їй допомогти? Що зробити?
Паніка, біль, безсилля — усе змішалося в грудях, стискаючи зсередини.

І тоді я побачив чоловіка на ношах.
Прикутий.
Закривавлений.
У свідомості.

— Ти… — я зробив крок до нього. — Ти це зробив. Ти з нею це зробив.

Він плакав.
Справжні, тихі, зламані ридання.

— Так… — прошепотів він. — Я… я це зробив! — і вже закричав.

— Я тебе вб’ю! — я знову кинувся вперед.

І знову — два ляпаси.

— Заспокойтесь! — крикнув хтось. — Бо й вас заарештуємо!

Я затих.
Але всередині все кипіло.
Він поплатиться.
Я це знав.

Мію занесли до карети швидкої.
Її батько поїхав усередині.
Я — слідом.
Мені вже було байдуже, хто і що від мене хоче.
Я повинен був бути поруч.
Захистити.
Хоч раз у житті.

Але я нікого не захистив.

У лікарні її одразу повезли до операційної.
Батько біг поруч, але нас, звісно, не пустили.

Ми сиділи під дверима.
Години тягнулися, як вічність.
Медики забігали й вибігали, але ніхто нічого не казав.
Жодного слова.
Жодного натяку.

Я був готовий чекати хоч до кінця світу.

У якийсь момент батько Мії торкнувся мого плеча.

— До вас телефонують…

— Що? — я не одразу зрозумів.

— Телефон. Він розривається.

— А… дякую.

Я взяв мобільний.
На екрані — ім’я Джес.

— Алло? — мій голос був хрипким, зламаним.

— Лео, Рік у порядку! Стан стабільний! — вона раділа, і я мав би радіти теж.
Але…

— Джес… — видихнув я.

— Лео, що з тобою… — її голос змінився. — Лео?

Я знову заплакав.

— Лео! Що сталося?! — вже кричала вона.

І я почув її голос не тільки в телефоні.
Він лунав десь у коридорах лікарні.

— Мія тут… — я не знав, як це пояснити.

— Де «тут»? — Джес задихалась. — Лео, де ти?

— У лікарні… її оперують…

— Скажи, де саме. Я близько, я чую твій голос у коридорі.

І я почув тупіт.
Вона бігла.

За мить вона з’явилася.
Синець на її обличчі розцвів темною плямою.
Губу вже обробили, але виглядала вона виснажено.

— Лео! Де Мія?!

Я просто показав на матові двері операційної.

— Що з нею?

— Не знаю… — прошепотів я. — Вона була ледь жива. Це все, що я знаю.

Джес повернулась до батька Мії.

— Містере Нолане… ви як?

Він лише кивнув.
Він не мав сил говорити.
Усі сили він витратив на те, щоб витримати… і на те, щоб змусити мене відповісти на дзвінок.

Джес

Ми сиділи біля операційної вже більше години.
Батько Мії не рухався від тієї миті, як я прийшла.
Він сидів, згорблений, ніби час навалився на нього всім своїм тягарем.
Єдине, що видавало, що він живий, — це сльози, які безперервно котилися по його щоках, одна за одною, мовби він навіть не помічав їх.

Лео стояв, спершися спиною на стіну, і дивився в стелю так, ніби там міг знайти відповідь.
Він був блідий, виснажений, з порожнім поглядом людини, яка тримається на останньому подиху.

І от нарешті двері операційної відчинилися.
Ми всі підскочили одночасно, ніби нас смикнули за одну нитку.

Батько Мії дивився на лікаря благальними очима — так, ніби від цих кількох слів залежав увесь його світ.

— Що, лікарю? — його голос зірвався. — Не мовчіть… що з моєю донькою?

Лікар видихнув.

— Вона стабільна.

Ми всі видихнули разом, голосно, майже болісно.
Містер Картер заплакав уголос — вперше за весь цей час.

Але лікар продовжив:

— Але…

Ми завмерли.

— Вона в комі.

Моє тіло ніби оніміло.
Я безсило опустилася на стілець, бо ноги просто відмовилися тримати.

Лео зробив крок уперед, схопив лікаря за руку — не грубо, а відчайдушно.

— Скільки… — його голос зламався. — Скільки вона буде без тями?

— Ми не знаємо, — відповів лікар чесно. — Це диво, що вона взагалі жива. Її травми були надто важкі: відкрита черепно-мозкова травма, внутрішній розрив кількох органів, сильна внутрішня кровотеча…

Я слухала, і кожне слово било по мені, як удар.
Як вони могли таке зробити з нею?
Як вона взагалі витримала?

— Вибачте за різкість, — додав лікар тихіше. — Але це справжнє диво, що ми її врятували.

Лео ледь чутно прошепотів:

— Дякую… дякую за вашу роботу. Коли можна буде її відвідати?

Лікар перевів подих.

— Вона буде в реанімації деякий час. Найближчий родич може навідати її вже завтра.

Потім він відвів Лео вбік і щось йому сказав.
Я не чула слів, але по обличчю Лео було видно — там нічого доброго.

Господи…
Це все через мене.

Рік

Господи… що це за відчуття?
Все тіло ломить, наче мене переїхала вантажівка.
Повіки не слухаються — ніби їх залили клеєм.
А в боці тягне так, що здається: варто поворухнутися сильніше — і шкіра просто розірветься.

— Ох… — вирвалося з мене.
Навіть це прозвучало слабко й хрипко.

Я спробував прочистити горло — і одразу пожалкував.
Біль відгукнувся десь глибоко всередині, різкий, пекучий.