Частина 14 : Роль

Джес 

 Ми з Ріком цим зайнялись, а Мія весь час відстежувала Евана.
Мого колишнього.
Я раніше навіть ім’я боялась вимовляти, але зараз мною керує чиста злість.

Мія була у відчаї: трекер показував, що його телефон у її квартирі, але самого його там не було.
Телефон — так.
Він — ні.

Коли ми знайшли мобільний, на заставці був напис:

«Ви думали, спіймали?»

— Чорт… — вирвалось у мене.

Мія одразу подзвонила детективу й розповіла все до дрібниць.
Рік, молодець, встиг увімкнути запис — це стало доказом, що ми не вигадуємо.
Детектив пообіцяв знайти і його, і батька Мії.
Але віри в поліцію було мало.

Ми почали відстежувати всі номери, з яких він телефонував.
І… нічого.
Порожнеча.

Усі були на взводі.
Єдине «добре» — Мія більше не плакала.
Хоча я не впевнена, що це добре.
Вона просто мовчала.

Потім так само мовчки піднялась нагору, у житлову кімнату.
Кав’ярня теж стихла.
Ніяких звичних звуків, ніякого мерехтіння.
Все стало сірим, ніби місце теж хвилювалось.

Лео постійно комусь телефонував.
Я чула уривки:

— Я підключаю всю мережу кав’ярень.

Не знаю, чи це добре, чи йому за це прилетить, але його це не хвилювало.
Ситуація критична.

Не знаючи, що робити, я вирішила попросити Лео зробити для Мії каву, а кав’ярню — начарувати щось солодке.
Чесно, мені було трохи ніяково, тому я пішла в підсобку.

— Чесно кажучи… я не знаю, чи ти мене почуєш, — прошепотіла я. — Але я хочу хоч якось допомогти Мії. Я розумію, що це не найкраще рішення… але хоч якесь.

Кав’ярня поводилась дивно відтоді, як Мія піднялась нагору.
Моя тривога тільки росла.

Після мого прохання — чи молитви, не знаю, як це назвати — нічого не сталося.
Розчарована, я вийшла з комори, взяла каву й пішла до подруги.

Постукала раз.
Другий.

— Міє?
Тиша.
— Агов?

Я взялась за ручку дверей, ковтнула й тихенько привідчинила.

Мії не було.

— Не зрозуміла… де Мія?

Потім я побачила на ліжку без матраца листок.
Два короткі речення:

«Вибачте.
Я пішла за батьком.»

Кава випала з моїх рук і розбилась із дзвінким звуком.

Знизу почувся тупіт двох пар ніг.

— Що? — налякано сказав Лео.

Я тремтячими руками простягнула йому лист.
Вони з Ріком одразу втупились у нього.

І саме в цей момент унизу відчинилися двері.

— Агов? Ви чекали на мене? — пролунав знайомий голос.

Еван.
Мій колишній.

Лео 

Що, бляха, відбувається? Мені не почулось — унизу він?

— Джес? Ти як? — запитав я.

— Все добре! — відповіла вона із затримкою.
Було видно, що подруга бореться зі страхом… і, здається, виграє.

Знизу знову пролунав його голос:

— Ну що, ви де? Чи мені вас пошукати? — у ньому було якесь збочене задоволення.

Щось унизу перевернулось, потім розбилось.
Кав’ярня мовчала. Жодного звуку, жодної реакції від будівлі.
Наче вона теж завмерла.

— Джес, — звернувся до неї Рік. — Можеш побути тут…

Він ніби благав її залишитись, але Джес підвелась і твердо сказала:

— Ні. Я вийду. Ходім. Годі ховатись.

Коли ми спустилися, він сидів за тим самим столом, де минулого року був із Джес.
Тільки тепер лампа над його головою була розбита — скло розсипалось навколо, ніби хтось навмисно створив сцену.

— Ох, мої зайчики… вилізли з нори, — протягнув він.

Я вже хотів кинутись до нього з кулаками, але він підняв пістолет і ледве посміхнувся:

— Тихо-тихо, леве. Стій, де стоїш.

У його голосі була насмішка, від якої всередині все стискалось.

— Де Мія? — запитала Джес. Її голос був більше схожий на рев, ніж на слова.

— Ого, а ти осміліла, — він підняв брови. — Це твій друг так допоміг тобі перевтілитись? — і навів пістолет на Ріка.

Боже милостивий.

Я одразу став перед ними, затулив обох собою.

— Не чіпай їх. І де Мія?!

— Не думаю, що ви можете щось вимагати, — він зітхнув, ніби йому нудно. — У вашій ситуації.

Потім підняв телефон.
На екрані — Мія, зв’язана разом із батьком.
Вона була без свідомості . 

— Відпустіть її, — знову сказала Джес. Тепер її голос був крижаним.

— Не так швидко… — протягнув він.

А моя голова вже складала всі можливі варіанти.
Як підійти.
Як вибити пістолет.
Як забрати Мію.
Як врятувати всіх.

І водночас я відчував, як серце б’ється так сильно, що віддається у вухах.

ДЖЕС 

Я тремчу, але не від страху.
Я вже забагато років боялась цього виродка.
Єдине, чого не знаю — чи він справді здатен вистрілити. Хто знає, наскільки він збожеволів.

— Любчики… — майже лагідно промуркотів Еван. — Пройдіть за столик навпроти й присядьте. А ти, моє кохання, сідай поруч зі мною.

Я аж скривилась . Божевільний.

— Чому в тебе таке обличчя? Ти не рада мене бачити? — його голос став липким, солодким.

Я стисла кулаки так сильно, що нігті впились у шкіру.

— Ні грама. Де Мія та її батько?

— Ох, так одразу до діла? Нііі, ти зараз на побаченні.

— Що? Ти ненормальний? — вирвалось у мене.

Він різко стукнув рукою по столі.
Очі налились кров’ю.
А потім, переходячи на фальшиво-лагідний тон, він навів пістолет на моїх друзів.

Боже, ні.

Я миттєво метнулась і сіла за стіл, щоб він опустив зброю. У голові промайнуло десятки варіантів, як вийти з цієї ситуації. І я вирішила підіграти.

— Звичайно, кохання моє, — посміхнулась я так мило, як тільки могла.
Огида до себе накрила хвилею, але це потрібно, щоб врятувати їх.

— Ох, так-то краще… — задоволено видихнув він. — Що ти будеш замовляти?