Частина 13: Тепло під загрозою

Лео 

Рієлтор нарешті пішов, залишивши після себе запах дешевих парфумів і купу паперів, які я мав підписати.
Я стояв посеред порожньої квартири й думав, що вона ніколи не була такою тихою.
Тиша, яка мала б заспокоювати, чомусь тільки дратувала.

Залишилось завантажити вантажівку — і можна в дорогу.
Квартиру я ще не знайшов.
Ви знали, як важко знайти хорошу квартиру в Брукліні не за всі гроші світу?
Я — ні.

Хоча на початку квартира й не потрібна, поки ми будемо в Midnight.
Склад орендувати набагато простіше — що я й зробив. Поки буде так.

Все одно сидітимемо й чекатимемо, поки поліція зробить свою роботу.
А потім уже я навідуюсь у відділок і попрацюю з цим мудилом так, щоб він раз і назавжди забув про нас.

Хоч такої ситуації раніше не траплялося, але ризик завжди є.
Тому існують запобіжні заходи на такі випадки.
Трохи радикальні, але що поробиш — вибору немає.
Та й, у принципі, він заслужив на такий кінець.
Не смертельно, але амнезія гарантована. І ніяких «але». Просто порожнеча замість подій протягом усього життя.

Джес

Ріка не було вже годину.
Мія прокинулась і пішла готувати каву на всіх.
Я була щиро рада, що ми маємо таке місце.
Тихе, спокійне. Завдяки товстому склу не чути міста.
Але в повітрі витає якась гармонія — ніби підсолоджений аромат, який я не можу розпізнати.

Коли подруга запустила кавову машину, вона почала гудіти.
Мія тихо сказала:

— Ну чого ти? Що сталось?

У її голосі відчувалась тривога. Було зрозуміло — щось не так.

Можливо, щось із Ріком…
Але я не встигла докрутити думку, як він вийшов із комірчини — увесь заплаканий, червоний, розбитий.

— Ріку?.. — я ніколи не бачила його таким.
Бачила злого, смішного, бачила його сльози — але не такі.
Не такі болючі.

Він не відповів.
Лише махнув головою, мовляв, усе добре.

— Я зараз, — сказав і пішов до ванної на другий поверх, у житлову кімнату.

Його кроки були тихими, непомітними.
Ніби він зменшився. Став невагомий.

Це знову його родина.
Я знаю.
Тільки вони можуть зробити таке з моїм Ріком.
Дістало. Я більше не дам їм його ламати

Тепер до комори пішла я.

Мія спершу стояла, не розуміючи, що сталося, але швидко оговталась і побігла за мною.
За це я їй дуже вдячна.

— Так, що ми тут робимо і чим я можу допомогти? — Мія є Мія.
Всім допоможе, підставить плече, витре сльози…
Але для себе нічого не просить.
Та я бачу — її щось тривожить.

— Зараз ми вискажемо все цьому «батьку року», — відповіла я.

— Ти про батька Ріка? Я за! Але що скаже Рік? Він не буде проти, що ми ліземо туди, куди він не просить?

— А ти б що сказала? — перепитала я.

— В сенсі?

— У прямому. Якби я отак подзвонила твоїм родичам після того, як вони роками мучили тебе, бо ти не така, як їм треба?

Мія замовкла.
Перестала питати й хвилюватися.
А тоді сама натиснула на сенсорний екран, і телефон видав короткі, протяжні гудки виклику.

Мія

Коли Джес запитала мене, що б зробила я, — спочатку я, звісно, розсердилась.
А потім… подякувала. Бо мовчання не завжди золото.
Тим більше вони з Ріком разом майже рік і пройшли через усе разом.
Мене поруч тоді не було, тому зараз я повинна допомогти.
Ще не до кінця розумію як, але допоможу.
Хоча б за руку потримаю — як опора, як вірний друг.

— Алло? — почулось з того кінця слухавки.

— Доброго дня, містере Нолане. Це Джесіка.

Він роздратувався — це було чути навіть у його подиху.

— Так.

— Перед тим, як почати, мушу вас запитати.

— Питай, — уже сердито.

— Ви доросла людина, яка може витримати конструктивний діалог, навіть якщо він важкий?

— Ну… так, — невпевнено.

Ось воно. Вона вже має перевагу.
Ай, молодець. Моя дівчинка.
Я ледве не пискнула від гордості, але вчасно схаменулась і лише потупцювала ногами, як п’ятирічна дитина перед магазином солодощів.
Джес кинула на мене трохи сердитий погляд.

— Ну так, скажіть мені: чому ви не можете прийняти свого сина?

— Я не впевнений, що це ваше діло.

— Та невже? А мені здається, що таки моє.

Містер Нолан мовчав, а Джес продовжила:

— Якщо ви не вмієте бути батьком для такої чудової людини, то краще взагалі ним не будьте.

Ого. Тут тато Ріка оживився.

— Дитя, ти не розумієш…

Він не встиг договорити.

— Чого саме? Що ви все життя мучили його? Вішали на нього свої очікування? Коли він нічого у вас не просив, крім батьківської любові?

— Він гей! — викрикнув Містер Нолан.

— То й що? Від цього він автоматично погана людина?

Джес уже кричала.
Я озирнулась — але тут усе звучало глухо, наче ми в студії звукозапису.
Я тихо подякувала за це.
Кав’ярня лише поблимала — менше ніж на пів секунди.
Наче це місце теж слухало слова Джес… і тихо плакало.
Повітря стало вологим, в’язким — як тоді, коли стримуєш плач, але сльози вже котяться.

— Він ганьба! Як можна було стати таким?!

— Яким? Добрим? Чуйним? Людиною, яка витягне з халепи?
Ви знаєте, мене бив колишній. Так, що на мені живого місця не було.
І робив це так, що я думала — я це заслужила.
І знаєте що? — Джес перевела подих.
У ній не було й натяку на сльози — лише рішучість.
— Знаєте, хто мене захистив і допоміг пройти те, що вам і не снилось? Ваш син.
Він не знав мене, але прибіг одним із перших.
Саме він понад пів року був поруч, коли я схлипувала й кидалась у сні.
Саме він був біля мене, коли я боялась усіх чоловіків.
І саме він терпів, коли в мене були приступи паніки, коли я забувала, що живу з ним, і, побачивши чоловічу тінь у домі, падала в конвульсіях від страху.
Якби не ваш син — я б не знала, що світ може бути таким прекрасним.