Частина 12 : Випробування страхом

Лео

Ми з Ріком, здається, одночасно розплющили очі.
Щось гучно гепнуло об підлогу.
Не щось — хтось.

— Джес! — ми підскочили в один голос.

Рік, мов блискавка, уже був біля неї. Джес лежала на підлозі, скручена, і не могла вдихнути. Вона хапала повітря, як риба, викинута на берег.
Що сталося? Чому знову? Чому такий сильний приступ?
Що робити, чорт забирай?

— Рік? — я глянув на нього, повний надії, що він знає, як її витягнути з цього.

Він коротко кивнув. Знає. Добре. Хоч хтось тут знає.

— Води. І подушку, — кинув він.

Я зірвався з місця так різко, що мало не впав. Паркет під ногами ковзав, наче знущався.

— Чорт! — вирвалося в мене, коли я ледь не розтягнувся на підлозі.

— Лео?! — крикнув Рік, але я вже підвівся, добіг до кухні, налив води й схопив першу-ліпшу подушку.

Повернувшись, я впав навколішки навпроти них, відчуваючи себе абсолютно безпорадним. Рік щось тихо говорив Джес, намагаючись вирівняти її дихання, але вона все ще боролася з повітрям.

І тут мій погляд зачепив телефон, що лежав поруч.
Я підняв його — і в мене всередині все похололо.

— Чорт… чорт, чорт! — вирвалося в мене, але Рік навіть не озирнувся. Він був повністю зосереджений на Джес, яка все ще боролася з панікою.

Самі ми не впоралися з Джес — довелося викликати швидку.
Поки ми чекали на медиків, я не сказав Ріку, що саме довело її до такого стану.

А це були фото.
Коли згадую — до горла підходить жовч.

Фото Мії.

Кілька знімків: як вона заходить у будинок, виходить, сідає в авто.
Вона була такою безтурботною, навіть не підозрювала, що десь близько чекає небезпека.

На іншому фото вона посміхалась — і від цього стало ще страшніше.

Два фото.
І підпис:

«Я вже близько.»

Я стиснув кулаки так, що аж пальці побіліли.
Тіло трясло.
У шлунку муляло.

Психопат.

Я одразу подзвонив Мії. Вона сказала, що все добре, і хвилюватися немає причин.
Для вигляду перед Ріком я зробив вигляд, що телефоную, щоб повідомити про стан Джес.
Але Мії я сказав правду — і про Джес, і про фото.

Ця жінка — кремінь.
Нічого не боїться.
Але мені… мені страшно.

Коли приїхала швидка, вони щось вкололи Джес — заспокійливе — і хотіли забрати її до лікарні.
Та коли вона прийшла до тями, відмовилася.
Пообіцяла, що це більше не повториться.

Я не впевнений.

Джес сиділа, спершись на стіну, її погляд був розфокусований.
Вона намагалася дихати рівно, але кожен вдих давався важко.
Коли наші очі зустрілися, вона ледь помітно хитнула головою — мовляв, «я тримаюсь».
Але руки в неї все ще тремтіли.

  Що з ним не так?
Чому він не відстане від нас…

Так більше тривати не може.

Вони не хочуть залишати мене одного, але й не хочуть, щоб Мія була сама.

Тиша тиснула на нас, мов стіна, що насувається й залишає все менше простору.
І в цій стіні — шипи.
Кожен подих болів.

Я вирішив розірвати це.

— Це смішно! — сказав я. — Подивіться на мене. Я кремезний чоловік, і за себе постояти можу. Тим більше, він це місто не знає.

— Напевно… — пробурмотів Рік, але в голосі не було впевненості. 

— Так, але нам все одно страшно. І за Мію лячно. Що ж робити… — Рік присів і взявся за голову, скуйовдивши волосся так, що воно стало схожим на гніздо.

— Давайте так, — я вдихнув глибше. — Ви зараз їдете й чекаєте мене там. Але не в себе в квартирі і не в Мії. Ви будете в кав’ярні. Це найбезпечніше місце.

— Але…

— Я не договорив, — я глянув на них так, що Джес одразу опустила очі. — Я владнаю все тут і приєднаюся до вас за кілька днів. А далі будемо розбиратися. Мія вже прямує в поліцію.

Друзі видихнули з полегшенням.

— Добре, — погодилися вони в один голос.

— Хоч зараз важко, та ми впораємось…

Мія

Дідько… це вже зовсім не смішно. У Джес знову приступ. Цей псих стежить за мною.

Я, може, й сказала Лео, що все буде гаразд.
Але страх — як висип на шкірі: постійно свербить, пече, не дає забутись ні на секунду.

Невже він дійсно полює на нас?
Що ж сталося після того, як ми вигнали його з кав’ярні?

Поліція — це найкраще рішення, яке може бути. Вони допоможуть. Мусять… правда?

З цими думками я вже стояла біля відділка.
Хвилину посиділа в авто, зібралася морально й нарешті вийшла.

Усередині мене одразу накрив шум.Хтось ходив з кабінету в кабінет. Хтось говорив по телефону прямо в коридорі.Радіо тріщало. Хтось лаявся через погану реакцію поліції на сусідські війни.

Скрізь люди у формі.

Мені стало незатишно.Навіть трохи страшно.
А якщо заяву не приймуть?
Це величезне місто, і кілька фото можуть не переконати нікого.

Я сиджу в черзі вже сорок п’ять хвилин.
Пекло на землі.

Коли нарешті підійшла моя черга, я була така щаслива, що на мить забула про всі тривоги.

Переді мною сидів чоловік років тридцяти восьми.
На табличці — звання і ім’я: Сержант Мітчел О’Коннор.
Серйозний, зібраний… і трохи знуджений.

— І так, міс Картер. Ви стверджуєте, що вас та ваших друзів хтось переслідує, — слово «хтось» він потягнув так, ніби я розповідала йому про єдинорогів.

— Так.

— І у вас є докази? — він повернувся до колеги за сусіднім столом і нахабно посміхнувся.

— Є! — виплюнула я вже сердито.

Він одразу напружився.

— Показуйте, — сказав серйозно.

Я дістала телефон і показала знімок екрана Джес, Ріка та ті фото, які він надіслав.

— Також у нас є підозра, що цей переслідувач може підключатися до телефону моєї подруги. Останнє повідомлення — з моїм фото — вона не відкривала, а воно було прочитане. Коли я це сказала вголос, мене холодом обдало по всьому хребту.
Знати це — одне.
Промовити — зовсім інше.