Частина 11 : Під наглядом

Мія

Я сиділа поруч із Джес, поки вона не заснула.  На її обличчі ще виднілися сліди засохлих сліз. Боляче дивитися на це. Ми мусимо її захистити.

З цими думками я тихенько вибралася з ліжка. Подруга нічого не помітила — емоційний день висмоктав із неї всі сили.

Коли я вийшла у вітальню, Рік і Лео про щось говорили.  Я підійшла ближче й одразу втрутилась:

— Ріку, скажи… він з’являвся протягом цих місяців?

Не довелося навіть уточнювати, про кого я питаю.

— Ні… — відповів він тихо.

— То чому саме зараз?

— У мене є теорія, — озвався Лео.

— І яка ж?

— Розумієш… це ж через того виродка ми всі й зустрілися. Точніше, кав’ярня змусила його прийти. Він — першопричина. І якщо Рік та Джесі згадали… то й він теж.

Рік опустив голову, ніби винен у всьому.

— Це не твоя вина, — сказала я м’яко. — Так сталося. Ніхто не знав, які будуть наслідки.

— Так, але…

— Ніяких «але», — перебила я. — Ми це вирішимо. Але є питання.

Я трохи подумала й запитала:

— Ви з Джес… разом?

Рік одразу підняв руки.

— Ні! Я думав, ви зрозуміли, що я… ну… гей.

Я відчула полегшення — не тому, що це щось змінювало, а тому, що він нарешті сказав це вголос.

— Ну так… але сам розумієш, я не була впевнена. А питати таке в людини, з якою щойно познайомилась, не дуже. Та й не хотіли ставити тебе в незручне становище, коли ти був такий вразливий. Рік посміхнувся так тепло, що я ледь стримала сльози.

— Дякую, — сказав він.
Я підняла брови, певно, ще й лоб зморщила, але він продовжив:
— Дякую, що ви такі.

— Та годі тобі, — махнула я рукою.

Але він повернувся до попередньої теми:

— Загалом… ми заблокували його скрізь. Пам’ятали, що вони з Джес розійшлися, але не могли згадати чому. Відчуття були, але ми їх не розуміли. Списували на те, що сварка була сильна, і підсвідомість просто викинула деталі.

Я задумалась і знову запитала:

— То виходить, він не знає, де зараз живете ти й Джес?

— По ідеї — ні. Але фейкові сторінки ніхто не відміняв. У Джес соцмережі всі з обмеженим доступом, але не в мене.

— Так, але смс прийшла саме на телефон Джес… Тобто якось він його знайшов.

— Так, це справді дивно, — сказав Лео, насупившись.

Лео

Ми довго обговорювали, що робити далі, і зрештою вирішили: Джес залишиться з Мією в квартирі. Тут усе ж є дві кімнати — вистачить місця, щоб вона почувалася в безпеці.

Я ж мушу повернутися додому на кілька днів, владнати справи. Рік поїхав зібрати найнеобхідніші речі, які можуть знадобитися Джес.

Ми також дійшли висновку, що найкраще — бути поруч одне з одним. Жити неподалік. Ситуація важка, і захист потрібен постійний. Ми не знаємо, наскільки неадекватний цей… тепер уже сталкер. Господи. Я тільки зараз усвідомив, що ми з Мією навіть імені його не знаємо.

Дорога була довгою.  А у Філадельфії справ хоч відбавляй: я мушу виставити будинок на продаж і почати шукати житло ближче до них.

Я ще не сказав друзям, що вирішив продавати дім і купувати квартиру поруч.
Сам досі трохи шокований своїм рішенням. Це зовсім на мене не схоже.

Раніше, щоб прийняти щось подібне, мені потрібно було кілька місяців думати, потім ще місяць сумніватися — і лише тоді діяти.

А тут…
Це сталося блискавично.

Коли я приїхав додому, вже був обід.  Я почав пакувати речі, але телефон задзвонив. Раян.

— Привіт… слухай, у мене… — почав я, та він перебив.

— У нас проблеми!

Я одразу напружився.

— Що сталось?

— Наслідки.

— Ти про те, про що я думаю?

— Швидше за все. — Чорт. — Проблема в тому, що троє згадали про кав’ярню. Двоє з них мали згадати, а от третій…

Я вже зрозумів.

— Так, це я знаю.

З іншого кінця пролунав важкий видих.

— Звідки? — у його голосі було щире здивування.

Я коротко переказав події вчорашнього вечора й додав:

— Він написав Джес.

— Друже… я не знаю, що ти зробиш, але виправ це. Не знаю як, але ти мусиш.

— Я розумію.

— Ти також розумієш, що якщо ти це не владнаєш — тебе звільнять.

— Так.

— Тоді успіху. І тримай мене в курсі.

— Добре. До зв’язку. 

— Раян, стій!
— Що?
— Що ти мав на увазі, коли сказав: «мали згадати»?

На тому кінці запала коротка тиша.

— Ааа… тут така справа, — нарешті озвався він. — Ви четверо мали зустрітися.

— В сенсі? — я зупинився посеред кімнати.

— Ну… кав’ярня сама вас обрала. Я не знаю всіх деталей, але… ви були потрібні один одному.

Мене наче холодною водою облило.

— Чому ти раніше не сказав?

— Не сердься. По‑перше, я не міг. По‑друге… ти вже й так усе знаєш.

— Я хвилювався, Раян. Ти накричав на мене одразу після тієї ночі!

— Я сам тоді нічого не знав. А коли мені все пояснили — дали наказ мовчати. А сьогодні… Халепа.

Я провів рукою по обличчю.

— Я зрозумів.

І кинув слухавку.

Я кинув телефон на диван і сам упав поруч, ніби з мене витягли всі сили.

— Господи… — видихнув у порожню кімнату.

Ми мусили зустрітися. Ми потрібні один одному.
І це вже не звучало як красиві слова — це було фактом, який я відчував кожною клітиною.

Я не дозволю якомусь мудилі забрати це все в мене.

Знову взяв телефон і почав шукати рієлторські компанії.  Знайшов одну з хорошими відгуками, вигідними умовами і, головне, швидкими угодами. Подзвонив.

Ми домовилися про огляд будинку.
Рієлтор сказав, що візьме з собою спеціаліста з оцінки нерухомості.
Погодили час.

Я видихнув і почав збирати речі.

—  Господи, як же їх багато.  Коли я встиг стільки назбирати?
Думав, що в мене тільки найнеобхідніше. Але коли все розкидане по будинку — воно не здається таким масштабним.