Частина 10 : Тиша перед бурею

Лео 

Я мчав додому  на всіх парах, навіть не думаючи, що беру повороти надто різко.
Сяк-так припаркувався, влетів у квартиру, схопив валізу й почав кидати в неї все, що могло знадобитися. Через п’ять хвилин я вже був у машині.

З Філадельфії до Брукліна — приблизно дві години. Але якщо їхати трохи швидше...

Я мчав, як вітер. На Бульварі Рузвельта мене зловили на перевищенні — штраф 150 доларів. Та байдуже. Головне — я доїхав майже на пів години раніше.

Припаркувався, вийшов з авто й завмер.

Кав’ярня світилася теплим світлом. Наче чекала. Наче запрошувала. Я навіть вловив аромат кави — той самий, знайомий до болю.

Але я знав, що всередині нікого немає. На дверних ручках — шар пилу. Ніхто не торкався їх майже рік.  Ну добре… трохи менше. 

— Нікого тут немає… — пробурмотів я й уже розвертався, щоб піти до квартири.

— Впевнений? 

Я завмер. Цей голос… Рідний, теплий, знайомий до кісток.

— Мія? — я обернувся. — Чому ти… в халаті?

Вона глянула на себе згори донизу, ніби вперше помітила, що стоїть посеред вулиці в домашньому одязі, розпатлана, засапана.

— Ах… так. — Вона засміялася. Щиро, голосно, по-справжньому.
І я теж не втримався.

Моє розчарування зникло, ніби його й не було. Ми стояли кілька секунд, не знаючи, як вітатися. Потиснути руки? Обійнятися?  Просто сказати «привіт»?

Мія не стала тягнути.

— Слухай, у кав’ярні зараз усе запилене. Там треба наводити лад кілька годин. Може… піднімешся до мене?

У мене очі, здається, вилізли з орбіт.

— В сенсі… до тебе?

— Ах так, — вона кивнула на будівлю позаду. — Я переїхала. Тепер живу тут.

— О… це круто. Звичайно. Ходімо.

— Але попереджаю: переїхала тільки сьогодні. Там безлад. Але кава є. І чай. А якщо хочеш гарячого какао, то треба зайти в магазин…

— Ні, кава підходить. Ходімо.

Ми піднялися до неї.
Квартира була затишною, просторою, з неймовірним видом на вулицю.

Ми сиділи вже хвилин тридцять.
Каву давно допили, розмова текла легко — про дорогу, про переїзд, про дрібниці.
Але Мія не витримала.

— Що з тобою? — вона нахилила голову, вдивляючись у мене. — Ти якийсь… інший.

Так. Але як це пояснити?

— Є таке… — пробурмотів я, відводячи погляд.

Можливо, взагалі не говорити про це. А якщо вона засміє? Скаже, що я драматизую? Що це все в моїй голові?

— Та годі, — Мія м’яко усміхнулась. — Зізнавайся. Що сталось? Чи тобі важко про це говорити? Якщо так — можеш не казати.

Вона не тиснула. І саме тому я зрозумів:
ні, вона не засміє.

Я вдихнув.

— Це важко пояснити… Після того вечора, коли ми сиділи в кафе з Ріком і Джесі… — я зупинився, підбираючи слова. — Коли ми роз’їхались у різні боки, на мене ніби щось навалилось. Важкість. Порожнеча. Наче я щойно знайшов щось важливе… і в той самий момент втратив.

Мія слухала уважно, не перебиваючи.

— Я знаю, ми були знайомі всього кілька годин, — продовжив я. — Але той вечір… він був як знайти сім’ю, якої в мене ніколи не було. Я завжди був один. І мені це навіть подобалось. Але коли я познайомився з тобою, з Джесі, з Ріком… усе стало на свої місця. Наче я нарешті зрозумів, ким хочу бути.
Я знаю, це звучить дивно. Ти, мабуть, не зрозумієш…

Мія тихо видихнула.

— Та біда в тому, що розумію.

Я підняв на неї очі.

І в її погляді не було ні сміху, ні здивування.
 

Мія

Я прекрасно розуміла те, що казав Лео. Не просто розуміла — відчувала те саме.

— Повір, я таки розумію, — сказала я тихо. — Я теж зазвичай сама. І мені здавалося, що я люблю свою самотність. Принаймні… я так собі казала.
Хоч у мене є і батько, і мати, але я віддалилась від них. Дуже давно.
Тому коли ми провели той Новий рік разом… — я усміхнулась, але в грудях защеміло. — Я зрозуміла, що я не обирала самотність. Я була змушена її полюбити. Бо в мене не було таких людей, як ви.

Лео опустив погляд.

— Міє… дякую.

— За що? — я підняла брову. — За те, що перетягнула ковдру на себе?

Він посміхнувся. Сумно, але щиро.

— Ні. За те, що поділилась.

І в цю мить між нами стало тихо. Не незручно — а по-справжньому тихо. Тепло. Наче ми обоє нарешті сказали те, що носили в собі весь цей час.

Після цієї важкої розмови ми вирішили, що на один вечір достатньо життєвих зізнань.
Не тому, що нам було некомфортно — навпаки.
А тому, що згадувати, як усе було до цього, було… боляче.

Ми повернулися до легкої балаканини: як минув рік, хто куди їздив, які дурниці траплялися. Час підходив до опівночі. У квартирі було затишно, тепло, і я вже майже забула, що за вікном існує інший світ.

І тут боковим зором я помітила фари. Хтось проїхав повз і зупинився просто біля кав’ярні. Я нахилилася ближче до вікна. Дві постаті вийшли з авто.І в ту ж мить я зрозуміла, хто це.

Рік.
І Джесі.

Моє серце підскочило до горла.

Джесі

Коли ми з Ріком нарешті склали наші спогади докупи, вийшла не те що «картинка» — цілий фільм, який ми могли більш‑менш бачити й відчувати.
Тому ми вирішили не відкладати.

Скидали речі, які брали з собою в ранчо аж у Гардинері, просто на підлогу.
Ми й так проїхали купу часу.
Я просила Ріка їхати швидше, але він уперто повторював, що не хоче наражати нас на небезпеку.

Тому, коли ми нарешті прибули в потрібне місце, було вже темно. Хто ж знав, що ми згадаємо щось саме там.

І ось вона.
Midnight.

Кав’ярня, яку ми не бачили десять місяців. Майже рік. Наше місце.Наш дім.

У мене покотилася сльоза — тиха, гаряча .

— Це…? — прошепотіла я.

Рік навіть не дав мені договорити.

— Так.

Рік 

Коли ми підійшли до кав’ярні, я одразу помітив: усі лампи над столиками світилися тьмяним, теплим світлом.
Саме таким, яке ніби каже:
«Ми чекали на вас.»