Частина 9 : Між минулим і майбутнім

Мія

Кожен із нас розумів, що цей вечір особливий, але він не може тривати вічно.
Я й уявити не могла, що прощання може бути таким болісним, враховуючи, що ми знайомі всього кілька годин.

Ми з Джесі розплакалися.

 Рік стримувався з усіх сил, щоб не приєднатися до нас.
А Лео…
Він мовчки стояв, і в його тиші було щось важче за наші ридання.
Він тримав у собі всі ці емоції, ніби боявся, що якщо відпустить — зламається.

А кав’ярня тихо дихала.
Як я це зрозуміла?
Стіни гуділи, ніби всередині хтось жив, і через вентиляцію долинав важкий, сумний подих. Але водночас — спокійний.
Це відчуття важко вкласти в слова , але воно майже одразу мене заспокоїло.

Я вирішила підсумувати те, про що ми домовилися.
Після схлипу, що вирвався сам собою, я промовила:

— Що ж… давайте підсумуємо.

Усі погляди звернулися до мене.

— Джесі, ти вирішила переїхати в іншу квартиру, ближче до Ріка, і ви зробите дружнє татуювання — таке, як у мене з Лео.
Рік, ти сказав, що боротимешся зі своїми страхами й вирішив стрибнути з парашутом.
Лео… — я повернулася до нього. — Ти хочеш робити спонтанні речі, яких немає у твоєму щоденному плані. І одне з них — піти на кастинг талантів.
А я… я маю звільнитися з роботи й влаштуватися в театр.Та  боялася… навіть собі зізнатися , що хочу цього.
Я завжди мріяла стати акторкою… але в Нью-Йорку таких, як я, безліч. І сумніви з’їдали мене роками. Але сьогодні… вперше за довгий час я відчула, що можу спробувати.

Ця ніч зробила нас ближчими, ніж роки з іншими людьми.

Лео

Що ж, ми попрощалися настільки швидко, наскільки це було можливо.
Тобто — дуже довго.

Я вийшов із Midnight, пройшов кілька метрів і все ж повернувся.
Мія стояла й дивилася нам услід.
На годиннику — 7:21. Сонце почало сходити й вибивало блиск ранкового морозу, що відбивався на снігу. Воно навіть трохи сліпило очі, але я все одно побачив, як Мія стежила за тим, як відходять нові друзі. Вона помітила, що я дивлюся на неї, і легко посміхнулася. Посмішка була болісною.

Я підняв руку й без зайвих жестів попрощався.
Мія лише ледь помітно кивнула.

Усі вогні в кав’ярні згасли.
Все скінчилося.

Повернувшись до готельного номера, я завалився спати, навіть не роздягнувшись до кінця. Не засуджуйте: верхній одяг я таки зняв і кучугурою скинув на крісло. На все інше просто не було сил.

Прокинувся ближче до дев’ятої вечора.

— Боже… — після цього пішла лайка.

Відчуття було таке, ніби мене переїхали. Тіло нило, голова теж не давала спокою, але я все одно вирішив не затягувати зі звітами.
Коли закінчив, мені зателефонував Раян.

— Привіт. Як там твоя вчорашня проблема?

Серйозно?

— Привіт, Раяне. І тебе з Новим роком.

— Ой, вибач, чуваче! З Новим роком! Не сердься. То як там учорашня справа?

Я пирснув у слухавку.

— Чесно? Я не впевнений, що все як треба… Пари, яка мала прийти, так і не було. Але, здається, я знайшов друзів.

— Ого. Оце так новина… Розповідай.

Я трохи засумнівався, але все ж почав:

— З чого б почати. — я розповів про знайомство з власницею кав’ярні, нашу співпрацю. Але коли дійшов до складних клієнтів і всього, що сталося потім, зам’явся.

— Лео, що не так? Чому мовчиш?

І що йому казати?

— Загалом… була одна складна пара. Там усе владналося. А от події після — трохи дивні й, як на мене, приємні. Але мушу попередити: тобі це не сподобається.

К чорту все. Що буде — те буде.

— Друже, не лякай мене. — Видихнувши, я продовжив:

— Ну… Там було двоє людей. Вони не пара. Тобто пара, але не в романтичному сенсі.

— Чекай, типу що — друзі? — по голосу було чути, що Раян не менш здивований, ніж я.

— Так. Саме друзі. Точніше, вони стали друзями в кафе. Та це ще не все.

— Так. А тут давай повільно й максимально детально.

Я розповів усе. Разом із тим, що вони знають про специфіку роботи кав’ярні.

— Лео.  Ви що? Що ви зробили?

— Розповіли все, — відповів я. Що сталося, те сталося. Я не збираюся виправдовуватись.

— Твою ж… Ти хоч уявляєш, які можуть бути наслідки?

Так, у його голосі було чути страх. Але я сказав:

— Ні. Бо такого ще не було. Тому, доки цих наслідків немає, не бачу проблеми, — я знизав плечима, ніби він міг це бачити.

Раян промовив першим:

— Лео, що з тобою? Ти ніколи так не ставився до роботи.

— Так! Ти думаєш, мені не страшно? — я різко видихнув. — Я вже перебрав усі можливі варіанти. Ми не знаємо, що станеться. Та й узагалі… вони все забудуть!

— Ти цього не знаєш.

— Так, не знаю. Але тепер дізнаємось.

— Молися, щоб усе закінчилося добре. Бо навіть якщо ми друзі, я не зможу тобі допомогти, якщо все полетить шкереберть.

— Не хвилюйся. Я вже готовий до всього. І злості на тебе не триматиму. Робота роботою, але дружбу я не вплітаю в нашу співпрацю.

Раян трохи помовчав, а тоді сказав:

— Якщо відкласти всі проблеми… я за тебе радий. Але страх при таких обставинах бере гору.

— Я теж за себе радий, — відповів я.

Мій друг засміявся у слухавку.

— Ти змінився. І це за одну ніч.

— Є таке, — знизав я плечима, хоч він цього й не бачив. — Сам відчуваю. Немає вже того напруження через наслідки. Хвилююся, але не так, як учора. Спокійніший став… чи що.

— Добре. Відпочивай. Я триматиму тебе в курсі.

— Добре, дякую. Бувай.

Коли я поклав слухавку, то завис у думках.
Їхати додому? Чи заїхати в кафе?

Поки я думав, тіло діяло саме.
Прийняв душ, одягнувся, склав валізу — і вже був у дорозі.
Прийшов до тями лише тоді, коли побачив перед собою кав’ярню.

— Як так сталося? Я вже тут? Дивина…

Ну, якщо я вже тут — чому б не зайти.

Я вийшов з авто й постукав у двері.
Але всередині нікого не було.

Вона поїхала.
Ну, логічно — Мія ж не знала, що я приїду.
Та й я сам не знав, що приїду.