Частина 8: Безпека

Мія

Усередині лампи над столами майже всі погасли — пари вже розійшлися.
Лише за одним столом горіло світло, та закохані одягали верхній одяг і збиралася виходити.
За стійкою сиділи тільки Джесі та Лео. Дівчина нервово попивала какао через соломинку.
Я ніколи цього не розуміла — пити какао через соломинку. Та й загалом не розуміла, чому люди п’ють гарячі напої через соломинку. Можливо, колись у когось запитаю.

Коли нас помітили, вони спершу ніби хотіли підхопитися й підійти, але, мабуть, вирішили дочекатися тих кількох секунд, поки ми самі підійдемо.

Щойно ми наблизилися, Джесі одразу звернулася до Ріка:

— Ти як? Все добре? Не замерз?

Я приємно здивувалася. Вона не накинулася з питаннями на кшталт: «Що це було?», «Чому тобі стало так погано?» чи «Чого ти злякався?».
Добре, що вона цього не сказала. Я була впевнена, що саме так і буде, щойно ми з’явимося в полі зору.
Та я помилилася.
Усі помиляються.

Перевівши погляд на Ріка, я помітила спокійну посмішку.
Він теж мовчки дякував за те, що його не допитують.
По очах було видно: хоч він і почувався в безпеці, його все одно тривожило, що буде після нашого повернення.

— Зі мною все добре, — відповів Рік. — Не замерз. Навпаки — освіжився.

— Ох, чудово. Але я все одно попросила зробити тобі чаю. Хоч це й було не обов’язково — Лео вже почав його готувати.

Я глянула на купідона — він лише легко посміхнувся.
І кав’ярня зреагувала: гірлянди над барною стійкою засвітилися тепліше.

Тоді Джесі не витримала й запитала:

— Ви мене вибачте, можливо, це не вчасне питання… але що з цим місцем? Воно ніби живе своїм життям.

Ще кілька годин тому я б запанікувала від такого питання.
Але зараз почувалася… спокійно. Чи щось близьке до цього.

— Та певно, так і є… — озвавлась я ,а  Лео  тривожно глянув на мене. Поглядом питав: «Що ти робиш?»

А я була певна у своїх словах і діях.
Нутром відчувала: це правильно. Це природно.

— В сенсі? — очі Джесі мало не вилізли з орбіт. — Ти серйозно? Ти жартуєш? Я здогадалась!

Її потік думок уголос мене трохи збентежив, але я швидко оговталася.

— Я не жартую, — сказала я. Зараз вони подумають, що я божевільна… але це мене не зупинило. — Це місце чарівне. І це не метафора.

Лео різко перепросив, узяв мене під лікоть і швидко вивів до комірчини.

Лео

Та вона з глузду з’їхала. Якого милого вона це сказала?
Ми швидко дійшли до комірчини, і я мовчав — спершу треба було заспокоїтися. Хоч трохи.
Коли нарешті опанував себе, звернувся до Мії:

— Міє… навіщо?

Вона дивилася на мене так спокійно, ніби щойно не оголосила людям про магію цього місця.

— А що не так? — відповіла вона. — Від початку вечора все пішло шкереберть. Це не найгірше, що сталося сьогодні. До того ж… вони забудуть про це місце.

Коли вона це сказала, на її обличчі промайнув сум.

— Тоді я тим більше не розумію… — видихнув я.

Вона просто знизала плечима.

— А що такого? Вони пережили забагато сьогодні, і трохи чесності не завадить. До того ж я — власниця цього місця. Мені вирішувати, знати комусь чи ні. Хоч на декілька хвилин. Після моїх слів вони точно втечуть… подумають, що я божевільна.

І знову — ті очі, повні смутку.

— Так, але це заборонено! Ти не розумієш! Мене звільнять! Навіть маленька згадка — і невідомо, як це вплине на людей! — тепер уже я занепокоївся.

— В сенсі?

— В сенсі, що вголос, та ще й власник, такого нікому не говорив! І, чорт забирай, не в кав’ярні!

— Ти не чуєш? Вони не згадають.

— Ти цього не знаєш! Ніхто цього не знає!

— То й нехай. Що вони зроблять? Розкажуть комусь? Ха. Та хто повірить?

Я ходив по комірчині взад-вперед, перебираючи наслідки. Навіть якщо вони забудуть — про це дізнаються шефи.

— Холера… що ж я казатиму Раяну?

Тоді Мія взяла мене за руку.

— Слухай. Я розумію твоє занепокоєння. Але це було моє рішення. Ти до нього не причетний. Якщо будуть якісь наслідки — я візьму їх на себе.

— Та забудь, — відповів я й додав: — Ти права. Від початку зміни все пішло не так… Та й та пара так і не з’явилась. І так бути халепі…

Коли ми вийшли з комірчини, нові знайомі все ще чекали біля стійки.
Це мене трохи здивувало — я був певен, що вони підуть.
Але ні. Вони чекали.

Лео 

Оце так дивина — вони дійсно залишилися.
Спілкувалися між собою спокійно, без поспіху. Ніби вони вдома й нікуди не потрібно йти.

Коли помітили нас із Мією, Рік  одразу сказав:

— Ну що, насперечались?

Я аж очі округлив.

— Ви підслуховували? Це ж капець…

— Ні, — знизав плечима Рік — Просто коли ви відходите на три метри, враховуйте, що вас таки почують. Двері ж зі щілинами.

До цього ніяких щілин не було.
Я підняв голову вгору й подумки «подякував» цій чудовій будівлі.

Рік і Джесі не стали мовчати, і він продовжив:

— Слухай, я розумію твоє занепокоєння. Ми теж у шоці. Але ми поговорили й подумали про те, скільки ви для нас зробили за ці кілька годин. Ми нікому нічого не скажемо. Хоча є шанс, що ми взагалі нічого не згадаємо… і це нас трохи лякає.

Тоді підхопила Джесі:

— Так. Я б не хотіла забувати все, що сьогодні сталося. Тим більше — я не хочу повертатися до тепер уже колишнього… Бо якщо я забуду, що тут було, я ж повернуся. І все буде, як було. А я не хочу. Я б краще тут залишилася назавжди.

Кавова машина випустила пару, ніби кажучи: «Я не проти компанії».
Джесі аж підскочила.

— Вибачте… до такого не звикнеш одразу.

— Є таке, — погодився я. — А щодо того, що якщо забудеш — то повернешся… це не так працює. Не хвилюйся, не повернешся.

Дівчина дивилася на мене чи то радісно, чи то спантеличено.

— В сенсі? — запитала вона.

— Ну… навіть якщо думка й спливатиме, щось тебе відштовхуватиме.Як після сну: не пам’ятаєш, але відчуття лишається.