Частина 7 : Повернення й нові зв’язки

Лео 

Коли ми з Ріком повернулися, бідолашна дівчина плакала на плечі у Мії. У моїй практиці такого ще не траплялося, тому я не знав, що робити. Але власниця кав’ярні чудово справлялася. Вона не говорила, не втішала словами — просто погладжувала дівчину по спині. А нещасна чіплялася за Мію, як за рятівний жилет.

Важке видовище. Поки я дивився на все це жахіття, Рік подався вперед і рішуче підійшов до них. Підняв куртку з підлоги — ту саму, що раніше була на плечах у дівчини — і знову накинув на неї. Я раніше не помітив, але її все ще трясло. А він — спостережливий.

Мія ж була як вовчиця зі своїм дитям. Уже готова була нападати, але щось у її поставі різко змінилося — і вона розслабилася. Певно, відчула, що Ріку можна довіряти.

Дівчина вже трохи заспокоїлася, лише схлипувала. Мія почала говорити саме тоді, коли я підійшов ближче:

— Може, ти хочеш відпочити? У нас є кімната над кав’ярнею…

Дівчина тільки подякувала й уже хотіла йти, та Рік прочистив горло й м’яко запитав:

— Можливо, ви хочете кави чи чаю? Я пригощу. Ви трохи заспокоїтеся. Я можу допомогти з дорогою додому.

— Я… я ні, що ви. Для мене і так забагато зробили…

Милостиві небеса. Якщо це для неї «забагато», то що ж було вдома?

Та Мія вже перейняла ініціативу:

— Не відмовляйтесь. Після пережитого вам потрібно хоч трохи відволіктися…

Дівчина знітилася й знову почала дякувати:

— Дуже вам дякую. Я не знаю, що б без вас робила. Сама доля привела нас сюди. Дякую вам.

І кав’ярня знову зреагувала: кавова машина випустила пару.
Ну серйозно, зараз?
Дівчина аж підскочила… Мія знову взялася її заспокоювати.

Мія
Що ж… Це було важко й емоційно. Складний вечір.
Дівчину, до речі, звали Джесі. Дуже мила, добра і, на жаль, надто боязка. Хоч я й не люблю заводити дружбу, з нею я б подружилася. Але, на жаль, завтра вона про мене не згадає.

Стою зараз за стійкою й стежу за її столиком. Рік видається хорошим хлопцем, та й потрапив він у це місце не просто так. Але Джесі й так багато пережила, тому я пильнувала, щоб усе було спокійно.

Лео саме обслуговував гостей. За його словами, це була не та пара.
Як він це знає? «Інстинкти».
Тому він вирішив вийти в зал.
Мені ж на краще — ступні боліли неймовірно.

Поки робила напої, все, що я могла видавити з себе, було:

— Ой… ай… йой…

Нічого змістовного, одним словом.

Цікаво, що цього року я краще співпрацюю з цим місцем. Лід падає з холодильника й льодогенератора.

— Та перестань, зараз не потрібно. Лишень прибирати, — буркнула я.

Мікрохвильова піч тільки й запищала, мовляв: «Тобі не вгодиш».

— Так, адже мені це прибирати! — огризнулася я.

За цією суперечкою я не помітила, як підійшов Лео.

— Розмовляєш сама з собою? — і він повернувся до залу.

— Ти чудово знаєш, з ким я розмовляю.

— Так-так. Чудово знаю.

Господи, чого він добивається? Тільки все заспокоїлося, а він далі за своє. Але, вирішивши притримати язик за зубами, я запитала:

— Як пошуки?

Купідон одразу спохмурнів.

— Ніяк… Ще буквально тридцять хвилин до закриття, а тих самих — досі немає.

Оскільки в мене немає досвіду в цих купідонських штуках, я не знала, що сказати. Жарти жартами, але це не смішно. Лео й далі дивився в зал, тому я вирішила хоча б щось додати:

— Слухай, може, потрібно відпустити ситуацію. Ну, тобто розслабитись. Як на мене, ми сьогодні чудово справилися. Навіть би підмітила, що всі ми чудово спрацювалися, — і я обвела руками всіх.

Він посміхнувся тільки краєчком губ.
Що ж робити…

— Та чесно, я не розумію, в чому справа. Немає цього відчуття завершеної справи.

Мія.
Хвилини минають невпинно. Гості Midnight розходяться, а Лео все ніяк не заспокоїться. Він нервує дедалі сильніше. Мої спроби його втихомирити тануть, і я вже не знаю, що робити… але мушу щось сказати.

— Лео! — він не чує, весь у своїй тривозі. Я не здаюсь. — Лео!

— Га? Так, що? — він різко обертається. Я хочу сказати якесь слово, але не можу пригадати, тому, поки шукаю його в голові, видавлюю:

— Лео, за останні роки цей випадок був найважчим. Можливо, найважчим узагалі. Не накручуй себе дарма. — Це ж логічно: таких ситуацій у нас ніколи не було.

— Ти не розумієш! — він не вгамовується. — Це не так має бути! А що я босам скажу? Справа була, але я не впевнений, що це та сама справа!

— Гей-гей, спокійніше, — я піднімаю руки вгору, ніби кажу: «Окей, окей, мовчу».

Та раптом чую гуркіт за сусіднім столиком. Ми з Лео одночасно різко повертаємось.

Це був Рік. Джесі стурбовано дивилася на нього й уже підвелася зі свого місця, щоб перевірити, чи все гаразд. Я теж вирішила підійти — упевнитися, що з ним усе добре. Лео йшов слідом.

Коли ми підійшли до столика, Ріка все ще трясло. Джесі стояла поруч, ніби боялася торкнутися — давала йому простір, але не відходила.

Я розвернулася, підбігла до стійки й наповнила келих водою. У цей момент кав’ярня, ніби почувши мої думки, подала лід: кубики не впали на підлогу, а акуратно зупинилися на решітці. Кинувши лід у склянку, я метнулася назад і простягла воду Ріку.

Коли він спробував узяти склянку, руки так тремтіли, що вода переливалася на стіл і на його штани. Лео швидко зметикував, забрав склянку, поставив її на стіл і кинув усередину соломинку. Рік насилу ковтнув холодної води. Здавалося, він трохи заспокоївся, але тремтіння не зникло.

Він вичавив із себе тихе:

— Дякую…

Ми намагалися не тиснути, тому я тихо запитала:

— Тобі ще щось потрібно?

Він заперечно хитнув головою. Я продовжила:

— Хочеш, ми дамо тобі простір? Або можемо вийти на двір, ти подихаєш.

Він підняв погляд — і, Боже… він плакав. Що ж із ним сталося? Думки вирували в голові шаленим потоком, але хлопець посидів пів хвилини мовчки, ніби обдумуючи варіанти, і тремтячим голосом прошепотів: