Частина 6 : «П’ять хвилин до півночі»

Лео

Що ж, години йшли невпинно, та тієї самої пари так і не було. Щось було не так. Це відчуття тисло зсередини. Я вже почав панікувати — ну не зовсім. Адже коли я був не певний, Мія завжди допомагала, її слова вміли втішати.

І ось тут, за п’ять хвилин до півночі, зайшла пара. Не поодинокі люди, які мали стати парою, а вже закохана пара. Та з ними було щось не те.

Навіть кав’ярня Midnight напружилась: лампи десертних холодильників почали блимати, ніби запитуючи: «Ти теж це помітив?»

Я інстинктивно сказав:
— Так!

Я ще раз глянув на пару. Щось у чоловікові було дивним. Ніби поведінка… але ні. Можливо, постава? Теж ні. Я довго вдивлявся, поки не наткнувся на його погляд.

Він був спрямований прямо на мене.
Так, на мене.

Очі — ось що було не так. Кажуть, що очі — дзеркало душі. І це правда. Бо в тому погляді я побачив темряву. Колір був блакитний, але темрява в них… це…

Я зрозумів.
І тихо мовив до самої будівлі:
— Я зрозумів… Ми це вирішимо.

У цей момент підійшла Мія — швидким кроком, зі стурбованим обличчям.
— Слухай, з цими щось не так! — вона кивнула в бік клієнтів, які щойно зайшли.

— Так, ми помітили, — вирвалося в мене.

— Ми? А… так, ми, — вона провела поглядом мене й усе приміщення. Я лише кивнув.

Не чекаючи продовження, Мія сказала:
— Я розберусь.
І пішла.

Бували випадки, коли вже закохані приходили в інші кафе. Але це радше було, щоб підтвердити почуття — коли один із пари сумнівався. І це місце саме запрошувало всередину, щоб допомогти. Люди цього не підозрювали. Але виходили звідси вже без сумнівів і переживань.

А тут — зовсім не той випадок.

Лео 

Коли Мія пішла, я простежив за тим, як тримається дівчина поруч із цим дивним чоловіком. Страх сочився з неї — я буквально відчув його на запах.

І тут це сталося.
Він різко смикнув її за руку.

Навіть Мія напружилась, хоч і не бачила цього. Певно, зараз вона працює як сенсор — пропускає емоції кав’ярні через себе. Як то кажуть, спиною відчула цей рух.

Дівчина ж винувато подивилася на чоловіка. Її обличчя кричало: «Вибач, я не навмисне» і «Більше не повториться».

По тому, як чоловік наїжачився, було зрозуміло: зараз знову щось буде. Я вже хотів підійти до них, та Мія різко повернулась і мовила:
— Ваш столик.

Я зупинився й пробурмотів:
— А молодець…

Midnight теж відреагувала схвально — і погодилась.
Як я зрозумів? Цього разу холодильник видав лід. Просто на підлогу.

Власниця кафе посадила гостей ближче до стійки та сусіднього столика — щоб у разі чого опинитися біля них за лічені секунди. Вона простягнула їм меню, запропонувала допомогу, але чоловік рішуче відмовився.

Мія лише посміхнулась і сказала:
— Добренько, тоді в разі чого дзвоніть у дзвоник.

Такі дзвоники були на кожному столику. До речі, раніше їх не було. З ними дуже зручно — не потрібно постійно перевіряти, чи все у всіх є.

 Наступні дії чоловіка ми намагалися відслідковувати — щоб у разі чого встигнути прийти на допомогу. Але чим довше ми дивилися, тим страшніше все виглядало.

У чому жах цієї ситуації? У тому, що ми були свідками прямого акту емоційного насильства. Якщо таке відбувалося тут, серед людей… то що ж було вдома?

Чоловік постійно зиркав на дівчину тим самим поглядом: «Дома поговоримо про твою поведінку».

Дівчина з усіх сил намагалася виглядати безтурботною, але вже за секунду майже тремтіла. І зовсім не від холоду. Вона намагалася всміхатись, та посмішка була покалічена страхом.

Знаєте, стороннім могло б здатися, що це звичайна пара — настільки вона старалася. Але нас не обдуриш.

Однієї миті дівчина поставила руки на стіл, і рукав її кофтини підскочив. Я побачив — і прошипів:
— Покидьок.

Мія саме принесла наступне замовлення, почула мої слова й різко розвернулася до столика.
— Що він зробив? — тихо запитала вона.

Я відповів:
— Глянь на руку дівчини.

Коли її погляд упав на вказане місце, вона прикрила рот рукою. На це відреагувала й сама кав’ярня: над столиком пари потьмяніла лампа, а підлога скрипнула.

Мія швидко оговталася, прийняла нейтральний вираз обличчя та спокійну позу — бо чоловік помітив зміни.

І саме тоді він подзвонив у дзвіночок.

Коли Мія підійшла прийняти замовлення, я побачив хижака, готового кинутися на жертву. Уся її постава говорила: «Тобі кінець», хоча обличчя залишалося усміхненим. Але знаєте, я б не хотів, щоб до мене так усміхалися — бо в її погляді чітко читалося: «Тільки ворухнись — і від тебе мокрого місця не залишиться».

Я вслухався в кожне слово. І таки чув. 

Мія
Коли я підійшла до столика, вже була готова його придушити. Але вирішила грати свою роль до кінця. Я говорила настільки спокійно, наскільки це було можливо, навіть десь лагідно. Це було радше для того, щоб приспати його чуття. І хоч трохи заспокоїти дівчину.

— Готові зробити замовлення? — от тобі й лагідність. Бо мій голос звучав так, ніби долинав із потойбіччя. Заспокойся, Міє. Ти маєш бути сама люб’язність.

— Так! — відповів чоловік. Радше гаркнув, але я залишалася непохитною.

А от дівчина… Вона так підскочила, що перевернула склянку з водою.

— Вибачте… — Боже, вона мало не плакала. Я кинулася її заспокоїти.

— Все гараз… —  не встигла договорити, як чоловік вибухнув:

— Ти клешонога? Якого дідька не можеш поводитись, як людина? Чи ти тварина, яка не розуміє манер?!

Він уже намірився встати, коли я — радше керована адреналіном — не дала йому цього зробити. Поклала руку йому на плече й натиснула з усієї сили, що вирувала в крові. І мовила з таким спокоєм, що й головоріз би злякався:

— Сядь.

І він сів. Мовчки, без заперечень, витріщившись на мене.