Частина 5: Лео — Перше спільне знайомство всередині

Мія

Що ж, це все пояснює… Але довіряти незнайомій людині я так просто не збиралася. Тому, коли ми вже заспокоїлися, я сказала:

— Ви мене вибачте за недовіру, але ви маєте мене зрозуміти. Просто так я не можу довіряти людині, з якою познайомилася щойно. Мені потрібні докази.

Чоловік посміхнувся — вже без самовпевненості, а з легким визнанням реальності.

— Меншого я й не очікував. Звичайно, я покажу вам усі свої робочі додатки. І… у мене є фото на телефоні з вашими бабусею та дідусем. Не зрозумійте неправильно — це як фотозвіт після кожної справи.Я трохи здивувалася, але Лео продовжив:

— Вам підійдуть такі докази?

— Звичайно. Так, підійдуть.

Купідон… хех, смішно звучить.Він дістав телефон і почав показувати додатки один за одним.Перший — мапа світу з маленькими цятками. Кав’ярні. Щось типу Google Maps, тільки з магією.Другий — додаток для сповіщень від головного центру.
Нагадувало сцени з фільмів про кілерів: спочатку точка, де ти маєш бути, а потім файл з інформацією про власника.Наступний — месенджер з окремими бесідами. І одна з них — фотозвіти Лео босові. Там він знайшов фото з моїми рідними. Три фото за три різні роки.

— Окей, тепер вірю. Але цікава у вас робота.

Чоловік посміхнувся — і від цього на душі стало тепліше. Це, мабуть, ті самі «купідонські» чари.

— Та у вас теж нічого, — відповів він.

Ми знову посміхнулися.

— Так, є таке, — сказала я.

— Ну що ж, з чого почнемо? — запитала я й додала: — Я, як ви знаєте, не маю великого досвіду в таких речах. Тим більше у співпраці з…

Я зам’ялася, але він підхопив:

— З купідоном?

— Так, — трохи знітившись, підтвердила я.

— Розумію. Не кожного дня таке побачиш чи взагалі почуєш.

— Тож? — я підняла брову.

— Почнемо з того, що ви мені розповісте, що вже встигли зробити. Крім очевидних речей.

Я розповіла: все прибрано, кавова машина майже налаштована, запаси на місці.Кав’ярня про це подбала. Тістечка з’являться за кілька хвилин до відкриття. До якого, до речі, залишилося приблизно три години.

— Відчиняємось ми о сьомій, — сказала я.

— Так! Це я знаю!

Ой-ой. Який розумний. Не хотіла сваритися — ми працюватимемо разом сьогодні , а може й кілька разівь після. Хоча це не точно. Тому сарказм краще тримати при собі… хоча я не впевнена, що вмію. Це ж моя друга мова.

— Тож хто і що буде робити? — запитала я. — І як ви маєте допомогти? Які такі «тяжкі часи» зараз у мого кафе?

— Для комфорту нашої співпраці я робитиму каву, ви можете розносити напої. А хочете — можемо помінятися.
Як я допомагаю? Ніхто не знає. Але я зрозумію, коли це станеться.

— З обов’язками розібралися. А як це працює? Вам не страшно, що ви десь схибите?

— Як працює? Це щось типу інстинкту. Приходить саме. Навіть направляє в правильному напрямку — що сказати, що зробити.
Чи боюсь я? Ні! Все завжди виходило, тому боятися нічого!

Господи, який самовпевнений.

— Окей, інше питання. Ви вмієте робити каву?

Він глянув на мене так, ніби я щойно запитала, чи він уміє дихати.

— Ну тааак. Адже наші заклади — це кав’ярні, чи не так? — і підморгнув.

Чому мене це так нервує? Ну, питання справді трохи дурнувате, але звідки мені знати, що вони роблять, а що ні?

— Ну і добре! — буркнула я.

Бісить. Я розвернулася й пішла в комірчину по мішки з кавовими зернами.
Тупаючи підборами, як слон.
Ну добре, слони ходять майже безшумно, але ви зрозуміли.І грюкнула дверима.

Лео
І що це було? У кав’ярні замиготіли всі лампочки, навіть новорічні гірлянди.Вона взагалі в курсі, що це місце реагує на її настрій? Не підлаштовується — реагує, як живе. І щойно воно сміялося з мене.

— Ха-ха, дуже смішно, — пробурмотів я.

Кавова машина випустила пар. Наче підтвердила: «Так, смішно».Я видихнув і пішов слідом за Мією в комірчину.

— Міс Картер… — почав я, але зупинився.

Вона тягнулася до верхньої полиці за мішечком кави й фільтрами. Почула мій голос, різко повернулася — і зачепила мішок.

— Ох, дідько! — я зірвався з місця.

— Ай… — вирвалося в мене, коли мішок гепнувся мені на спину.
Боляче, але не смертельно. Кілограмів чотири, не більше.Та не це мене зупинило.А її погляд.Вона дивилася на мене з таким щирим переживанням, що я застиг.
Не міг відірватися від її блакитних очей.Ми стояли так, мабуть, вічність.
І, бог свідок, я б так і стояв.Але вона прочистила горло й тихо сказала:

— З вами… з вами все добре?

Вона стурбовано оглядала моє обличчя. А я стояв, як бовдур. Нарешті отямився:

— Кхм… так. Так, все добре. Не хвилюйтесь. А ви? Як?

Вона почервоніла. Боже, як це мило.

— Так, все добре. Дякую… Та не могли б ви… — вона зам’ялася.

Що я роблю? Зберися, Лео.

— А, так! Вибачте. Просто… це було неочікувано, — пробурмотів я, намагаючись повернути собі хоч краплю професійності.

Мія 

Лео відступив і дав мені дорогу.Коли я вийшла з комірчини, помітила щось дивне: у кав’ярні стало тепліше. Наче місце… видихнуло. Або заспокоїлося. Чи, може, це я заспокоїлася? Хто його знає.За мною вийшов Лео. Я посунула один зі стільців і жестом запропонувала йому сісти.Він не сперечався — просто плюхнувся на стілець і потер те місце, куди впав мішок.

— Дуже болить? — запитала я.

— Та ні, все добре, чесно, — тихо відповів він.

— Може, лід? Компрес? Знеболююче? — я перебрала всі варіанти, які знала.

— Ні, чесно, все добре. Але… можна склянку води?

Я кинулася по воду.І щойно повернулася спиною до нього — відчула погляд.На собі.Не стала розвертатися.Трохи… некомфортно.І що це за погляд такий був у тій комірчині? Хлопче, ми знайомі годину-півтори. Не більше.

— Тримайте, — подала я йому воду.

Поки він пив, я вирішила не тягнути: