Частина 3: Мія — Знайомство з незнайомцем та Мія — Повернення в кав’ярню

Лео

Так, обдумавши всі варіанти, я вирішив: найкраще — не звалюватися на голову бідній дівчині ще раз. З інструкції стало зрозуміло, що вона ставиться до всього цього… скептично. І це вже її третій рік у кав’ярні. Через свою невіру в чудеса вона слухала історії бабусі одним вухом — тому й розуміє мало. Треба підступитися до неї спокійно. Ох, ну чому я одразу не прочитав інструкцію? Не довелося б тепер усе виправляти. Через дві години я таки вирішив піти до неї в кав’ярню. Добре, що місце мене вже знає й прочинить двері. Я тихенько зайшов усередину. Все вже було прибрано. Ех, і тут провал. Не допоміг. Кавова машина прогріта — чудово. Якості баристи зараз точно не проявлю. І тут вона вийшла з кухні з посудом у руках — і завмерла. 

— Ти! — вигукнула вона, і все, що тримала, гучно попадало на підлогу. Та ні, будь ласка, тільки не це.

 — Міс… вибачте, — я підняв руки в жесті миру. Вона стояла, як вкопана, очі широко розкриті. Переляк? Справжній?

 — Міс Картер, — виправився я. — Я… помічник цього закладу. Вона ніби ожила після короткої заморозки. 

— Перепрошую? Помічник?.- Ура. Зацікавилась. — Так, помічник. І вибачте… я не хотів вас лякати. Двічі. Просто… як би це правильно пояснити… 

— Ну постарайтесь, бо ще мить — і в вас полетить щось важке. 

— Стійте, не гарячкуйте! — я підняв руки ще вище. — Я просто не знав, що вас не попередили. Це моя провина.

 — Не попередив хто? І про що? 

— Ох… це буде довго, — пробурмотів я радше собі, ніж їй. Але вона почула. І сказала…

— Ну то постарайтесь. Бо я втрачаю терпіння.

— Окей… ви не проти, якщо ми присядемо? Це буде довга розмова.

— Ви можете присісти. Я краще постою.

— Як скажете, — я сів і почав. — Я помічник цього місця. З’являюся у важкі моменти, коли цій будівлі потрібна допомога. Не знаю, як це працювало раніше, але зараз нам приходять сповіщення…

Я не встиг договорити — вона перебила.

— Чекайте. Маю запитання. Де ви були попередні роки? І хто такі «ми»?

Так. Вона зацікавилась. Мене сьогодні, здається, не виженуть. Уже хороший знак.

— Раніше це не було потрібно. Тобто… я був тут. Працював із вашою бабусею Ненсі та дідусем Джефом.

Її очі округлилися.
Здивована. Чудово. Йдемо в правильному напрямку.

— Ви знайомі з ними? — перепитала вона.

— Так. Чудові люди. Власне, тому я сьогодні так упевнено прийшов вітатися. Думав, що ви в курсі всіх справ. Вибачте, чесно. Я не хотів вас так лякати. Та ви так втекли… До речі, ви дуже швидко бігаєте.Вона посміхнулася. На щоці з’явилася ямочка.
Боже, яка мила.
Ой, про що це я.

— Дякую. Займалась бігом у коледжі. Продовжуйте.

— Так, на іншу частину вашого запитання. «Ми» — це ціла мережа таких кав’ярень по всьому світу. Це одна з наших філій. Ми… щось типу купідонів. А ці кафе — наше поле битви за долю самотніх сердець. Вчора вранці мені прийшло повідомлення, що я потрібен цього року тут. От я і тут. Я намагався щиро посміхнутися, сподіваючись на хоч якусь реакцію. Але вона лише підозріло глянула й запитала:

— Припустімо. Але чому мене не попередили? Ваші… оті хтось?

Чудове запитання. Шкода, що я не маю відповіді. Та все одно сказав:

— Чесно, я не знаю. Але маю припущення. Судячи з опису про вас, ви не дуже вірили в магію цього місця. Тому не слухали бабусю, яка ще з дитинства вам про це розповідала. Тобто… вас мав підготувати попередник, але ви не слухали.

Ой-йой. Я сказав не те. І вона це теж зрозуміла.

— Тобто ви зараз звинувачуєте мене, бо я не вірила в магію? Цікаво…

Ні. Ні-ні-ні. Я не хотів її знервувати. А я думав, що буде просто. Дурень.

— Ні! Вибачте. Я розумію, як це прозвучало. Я не звинувачую. Просто кажу, що прочитав це в інструкції.

Вона трохи розслабилася. І… вона веселиться?Не зрозумів.І тут вона щиро засміялася. Ого. Прямо в саме серце. Ямочки на обох щоках.Господи, Лео, що з тобою сьогодні не так?

— Вам смішно? — запитав я, коли трохи прийшов до тями.

Ні, ну ви зрозумійте мене правильно. Я професіонал. Але я не зустрічав таких жінок ніколи. Будь-який чоловік на моєму місці це б визнав.

Її зовнішність — ніжна й дуже жіночна.
Світле коротке волосся акуратно обрамляє обличчя, відкриваючи шию й підкреслюючи природну красу без зайвої показності.Риси м’які, спокійні.Блакитні очі — як океан, але теплі, задумливі.Акуратний ніс, м’які губи, у яких читається доброта й щирість. І ці ямочки…Вона здається жінкою, яка красива не гучно, а тихо: красою спокою, ніжності й справжності. Такою, на яку дивишся — і відчуваєш тепло. Ніби вона — безпечне місце.Хто мене засудить?Таких не знайдеш на планеті.

— Так, вибачте, — сказала вона, витираючи сльозинку від сміху. — Я просто не втрималась. Ви дійсно як сніг на голову в літній день сьогодні впали. Я сміюся зі своєї першої реакції. Після пояснень… все стало зрозуміло. Ну, про те, що ви знаєте про кав’ярню.Ох… це було чудово. Я думав, що все зіпсував остаточно. Але вона все зрозуміла.Дякую, Всевишній.Я засміявся разом із нею.