Частина 2: Лео — Прибуття в кав’ярню

Лео.

Ох… Новорічна ніч. Звичний робочий день у нашій мережі кав’ярень для “майбутніх закоханих”. Мені справді подобається моя робота. Один день на рік — і далі роби, що душа забажає. Ідеальна схема. Та й платять щедро — відсоток від “зведених пар”. Тут ви мали б посміятися.

Цього разу — філія в Брукліні, Вільямсбург. Давно там не був. Чув, що тепер у кав’ярні нова власниця. Онучка Ненсі. Ех, Ненсі… Чудова жінка. З нею було легко працювати, хоч я був там усього двічі. Але враження залишилися найтепліші. Сподіваюся, її родичка така ж світла.Вирішив справити гарне враження. Зібрався у відрядження завчасно — гарно представитися, та, якщо пощастить, навіть потоваришувати.

Мія 

Будучи поглинутою роздумами, я навіть не помітила, як переді мною виросла висока постать чоловіка. Зимове обіднє сонце світило йому просто в потилицю, тому обличчя губилося в сяйві. Я інстинктивно відступила вбік, щоб роздивитися, хто це взагалі загородив мені шлях.Прокліпавши очима після сонячного променя, нарешті побачила його обличчя.
Чорне волосся. Очі… зелені? Ні, не зовсім. У центрі — теплі карі вкраплення. Як же це називається… А, точно. Хейзел.

Так, це він. Обличчя мужнє, різке. Погляд уважний.Опустивши очі нижче, я побачила під шарами зимового, але стильного одягу підтягнуті плечі, широкі стегна. Краса для очей, нічого не скажеш.

І тільки коли зрозуміла, що безсоромно його розглядаю, вирішила хоч щось сказати.

— Перепрошую…? Я вам шлях загородила? — пробурмотіла я й одразу відступила вбік, даючи дорогу незнайомцю.

— Ох. Так… ой, ні, — чоловік почав плутатися в словах. Дивний якийсь. Побачивши моє здивування, він глибоко вдихнув і нарешті видав:

— Привіт. Я Лео Міллер.

Він простягнув руку, ніби очікував, що я зроблю те саме.Я, ошелешена, таки простягнула свою.

— Окей… Мія Картер, — потиснула руку. Але серйозно, що це за чорт? — Ем, містере Міллер, я, звісно, рада знайомству посеред вулиці, та ще й так зненацька, але я краще піду.

Його чарівна посмішка сповзла. Він ніби перебирає в голові слова, які хотів би сказати, але я не чекала продовження. Просто обійшла його й рушила по каву. Та чоловік постояв пів секунди — і різко зірвався з місця.

— Міс Картер! Зачекайте! — він виглядав таким спантеличеним, що я аж спіткнулася.

— Містере… я не знаю, у чому ваша проблема, але не йдіть за мною. Не знаю, що це було за знайомство, але що б це не було — мені не цікаво, — сказала я трохи грубо, але я голодна, без кави, і точно не наймалася нянькою для божевільних.

Та він не зупинявся.

— Зачекайте… Міс Картер. Це щодо вашої кав’ярні.

Я зупинилася. Різко. Як вкопана.

— Перепрошую? — ступор. Ось що я відчула. — Якої кав’ярні?

— Вашої кав’ярні! — повторив він, ніби це очевидно.

От тут я вже була готова тікати.

— Що ви маєте на увазі? Я не розумію, про що ви… І взагалі, дайте мені спокій!

І ви не повірите — я побігла. Як той дорожній бігун від койота з мультика. Ще трохи — і сказала б “Біп-біп”. Коли оглянулася, побачила, що чоловік так і стояв на місці.Не зрозумів, що це було.І як я так швидко втекла.Ха. Шановний, я чемпіонка університету з бігу.У тебе не було шансів.Дякувати Богу.

Лео
— І що це було? Це я так справив враження? Якого дідька вона втекла, щойно я згадав про кав’ярню? Що за халепа? Як, на милість бога, я маю це виправити?

Перехожі озиралися на мене, бо я говорив уголос, але мені було абсолютно байдуже.
Проблема була значно серйозніша.

— І що мені тепер робити? — пробурмотів я й дістав телефон. Єдиний, хто міг щось порадити, — Раян. Колега. Бос. Друг.

Гудки.Ще гудки.І ще.

— Та візьми ти слухавку…

— Так? — нарешті почувся голос Раяна.

— Друже, в мене халепа! — я почув, як він важко видихнув.

— Що трапилось? — стурбовано запитав він.

Я швидко виклав йому всю історію нашого… знайомства. Якщо це взагалі можна так назвати.

Після короткої паузи він сказав:

— Друже, ти читав інструкцію, яка прийшла зі сповіщенням?

— Ну… так. Але ще вперше, коли був тут. Років п’ять-шість тому. А що?

Раян знову видихнув — довго, важко, так, ніби я був найбільшим головним болем у його житті.

— Окей. Почитай. Там усе описано. Я б тобі розповів, але я зараз надто зайнятий. Кількома словами: вона нічого не знає.

Я завмер.Такого я точно не очікував.Попрощавшись із другом, я відкрив сповіщення й нарешті знайшов НОВУ інструкцію. Як я її вчора не помітив? Бо був занадто впевнений у собі. Бовдур.

Коли дочитав до кінця, просто присів на лавку біля дерева. Вона справді нічого не знає.

— Чорт… — прошепотів я. — Що ж тепер робити?

Перше враження провалене. Катастрофічно. Бо потрібно читати інструкції. А не робити вигляд, що ти й так усе знаєш. Полаявши себе ще трохи подумки, я нарешті зібрався й почав вигадувати, як усе виправити.

Мія
Я забігла в перше кафе за рогом. Віддихавшись і озирнувшись, зрозуміла: Старбакс.

— Чудово. Саме те, що треба, — пробурмотіла я.

Взяла булочку й свій улюблений лате з карамельним сиропом, сіла за столик подалі від вікна й нарешті дозволила собі обдумати, що за хрінь щойно сталася. Якийсь божевільний згадав про мою кав’ярню. Мою. Кав’ярню.Якого лисого це взагалі можливо? До такого я точно не була готова.Він знає…

І тут мене осяяло.

— Чорт. І як повертатись? — сказала я сама до себе.

Він же, певно, там. Стоїть. Чекає, поки я повернуся. Що робити — не відомо. Певно, зайду з чорного входу.Так, це звучить логічно. Ну… більш-менш. Але чорт забирай, що це було?!З цими думками я набрала дідуся.

— Так?

— Ало, дідуню… — я вже відкрила рот, щоб вилити на нього всю історію.

— Ви зателефонували Джефу. Залиште своє повідомлення після сигналу…

Голосовий відповідач.