Частина 1: Мія — Ранок у Брукліні

Мія.

О шостій ранку холодного зимового дня я прокидаюся. Хапаю валізу й виходжу на вулицю. Сніг повільно падає з неба, торкаючись обличчя. Я видихаю — у повітрі зависає біла пара, і стає зрозуміло: мороз сьогодні серйозний.

Відчиняю багажний відсік і закидаю всередину свою невелику валізу. Сідаю в машину, вмикаю обігрів — у моєму Volkswagen New Beetle, простіше кажучи, червоний жук, він буркотить, ніби теж не в захваті від раннього підйому. Хтось би подумав, що я вирушаю у відпустку, але ні — усе значно цікавіше.

Я їду відкривати свою особливу кав’ярню. Вона працює лише один день на рік… точніше, одну ніч — з 31 грудня на 1 січня. Так, у мене є основна робота, яка мене годує, але це кафе… це окрема історія. І чесно кажучи, я не в захваті від того, що кожну новорічну ніч мушу їхати туди й займатися всім цим. Але мушу.

Першого року, коли цей «спадок» перейшов мені від бабуні, я просто проігнорувала його. Хотіла продати будівлю, позбутися всього цього чарівного абсурду. Та, на жаль…

…та, на жаль, не вийшло.
Будівля не продавалася. Точніше — її ніхто не бачив. Рієлтор, якому я показувала адресу, приїхав на місце й подзвонив мені з абсолютно щирим здивуванням у голосі:
«Пані, тут… нічого немає. Просто стіна між двома будинками».

Тоді я вперше відчула той самий холодок уздовж хребта — не від морозу, а від розуміння, що бабуня залишила мені щось значно складніше, ніж просто нерухомість.

Я зітхаю, клацаю ременем безпеки й вмикаю фари.
Шоста ранку. Бруклін ще дрімає.
А я їду назустріч ночі, яка знову змінить чиєсь життя.
    Дякую всевишньому, що 31 грудня, та ще й у таку ранню годину, трафік на дорогах не надто великий. Усі нормальні люди їдуть у відпустки, подорожі або до рідних у передмістя. А я їду «об’єднувати серця». Смішно, правда? Особливо враховуючи, що минулого року мене кинули саме через це заняття.

Ні, не тому, що я розповіла, чим займаюся, чи зізналася, що цю кав’ярню бачу тільки я, і через це мене вважають божевільною. А тому, що Брендону  набридли мої щорічні виїзди. Його точні слова були:
«Ти кожного року їдеш по роботі кудись. Невже тебе не можуть підмінити?»
Звичайно, це неможливо.

А потім він додав те, що стало останньою краплею:
«Вибирай. Або ти залишаєшся, і ми залишаємося разом. Або їдь — але коли повернешся, мене тут уже не буде».

Наче це я винна, що кав’ярня працює одну ніч на рік, і саме в ту ніч, коли всім хочеться романтики, шампанського й поцілунків під годинник. Наче я можу сказати магічній будівлі: «Вибач, цього року я зайнята, перенесемо на завтра».

Річ у тім, що я відкриваю кав’ярню не лише тому, що її не можна продати, а й тому, що після того, як рієлтор назвав мене божевільною, я страшенно розізлилася й поїхала геть. Першого року я захворіла на пневмонію. Другого — на вітряну віспу (так, я вже хворіла нею в дитинстві). На третій мене збив автомобіль, який утік з місця аварії. Нічого серйозного не сталося, але я зламала руку.

Тоді я зателефонувала дідусеві й нарешті влаштувала йому допит. Загалом, якщо самотні серця, які мали знайти свою долю в нашому кафе, не об’єднаються, то чи то карма, чи якась інша маячня буде наздоганяти мене в ніч Нового року. Тоді я справді злякалася.

Четвертого року я вже поїхала. Неохоче, бурчачи собі під ніс, але поїхала. І коли я повернула ключ у старому замку, кав’ярня… з’явилася. Наче її намалювали прямо переді мною.
Тепле світло зсередини, запах кориці, дерев’яні столи, які я точно не купувала.
А потім прийшли перші відвідувачі.
І сталося перше диво.

З того часу я знаю: хочеш ти того чи ні — кав’ярня відкриється.
І якщо не приїдеш ти, вона знайде спосіб нагадати про себе.
Тож я їду. Як кожного року. І хоч бурчу, хоч ображаюся на весь світ, але всередині все одно є те маленьке відчуття… ніби я рухаюся до чогось важливого.
Може, навіть більш важливого, ніж я готова собі зізнатися.

Я виїжджаю з-під Бруклінського мосту й ловлю себе на думці, що саме тут у мене завжди починається якесь дивне внутрішнє заспокоєння. Наче місто робить зі мною спільний вдих. Повітря тут інше — холодне, свіже, з домішкою річкової сирості й запаху ранкової кави, яку продають із маленьких фургонів. Шоста ранку, а Нью-Йорк уже живе своїм життям, хоч і напівсонним.

Минаю Дамбо — ці старі цегляні будівлі, де туристи фотографуються на тлі мосту, а місцеві роблять вигляд, що їх це не дратує. Дорога петляє, і місто поступово змінюється: стає менш глянцевим, але більш справжнім. Бруклін завжди такий — трохи грубий, трохи теплий, але чесний. Тут живуть люди, а не листівки.

Коли звертаю ближче до Вільямбурга, починається те, що я для себе називаю «творчим хаосом». На стінах — графіті, які виглядають краще за деякі музейні експонати. На тротуарах — люди з кавою, собаками, музичними інструментами, а інколи й з речами, які я навіть не можу ідентифікувати. І все це під м’яким світлом новорічних вогників, які тут вішають скрізь, де тільки можна. Вони мерехтять навіть удосвіта, коли сонце ще не вирішило, чи варто вставати.

І от, коли я під’їжджаю до Бедфорд-авеню — десь о пів на сьому — мене накриває те саме відчуття, яке накривало й перший раз. Наче я повертаюся не просто в район, а в місце, яке знає про мене більше, ніж я сама. Вогники на пожежних сходах світяться теплим золотом, кав’ярні пахнуть корицею й апельсиновою цедрою, а в повітрі є щось таке… святкове, що навіть я, людина, яку змусили встати о шостій ранку, не можу не посміхнутися.

Можливо, це й є та сама магія, про яку бабуня завжди говорила.
А може, просто Вільямсбург уміє зачаровувати навіть тих, хто приїхав сюди працювати в новорічну ніч. 

  Я завжди відчувала певну несправедливість у цій історії.
Бабуні допомагав дідусь.
  Кав’ярня інколи допомагає і своїм власникам. Просто не завжди так, як ми очікуємо.