Діоніс

Діоніс вже старий. Він і сам це чудово розуміє. Дев’яносто років - це не жарти для звичайної людини. Коліна ломить, спина болить і щось потихеньку починає гнути до землі. А ще Діоніс відчув від себе запах. Той самий солодкуватий запах старого тіла. І щоб ти не робив - він нікуди не дінеться. Запах як знак того, що смерть вже чекає на нього у своєму царстві.
Колись йому було від цього гірко. Вже не соромно зізнаватися - колись він заздрив всім тим людям (Діоніс вже давно вирішив не думати про те ким вони є насправді), що за все його життя так і не змінилися. Вони були молодими й здоровими коли він тільки народився і такими ж залишилися й зараз. А він старий дід якому складно стояти без палиці.
Час від часу вони приходили. Деякі рідше ніж раз на рік, а хтось приходячи кожного разу зустрічав нового господаря цього місця. Для тих рік йшов за день, а сотня років за тиждень. Люди для них згорали так швидко як метелики біля полум’я. Поруч з ними швидкоплинність власного життя ставала очевидною і гіркою немов попіл після горіння вишневого дерева.
Діоніс сім'єю так і не розжився. Кав’ярня замінила йому і жінку і дітей. Він ніколи не відчував себе одиноким. Кожне місце пронизане теплими спогадами. Якісь із них він створив ще коли його батьки були живі, в багатьох був присутній Аширо. Раніше - добрий дядько, тепер - гарний друг.
Біля барної стійки мама цілувала його перед школою, за кутовим столиком тато допомагав з уроками й розповідав про відповідальну місію - зберігати прохід між світами спокійним і завжди відкритим. А рослини, що спускаються зі стелі Діоніс посадив колись власними руками.
Бувши молодим він мріяв потрапити в інші світи, так як інші потрапляють в наш, але це, на жаль, неможливо. Не може звичайна людина перейти через бар’єр. Навіть побачити його не може. Діоніс змирився з цим і живе собі щасливо. Обертаючись на своє життя старий ні про що не жалкує.
Діоніс зітхнув і перевів погляд на нову співробітницю. Молода дівчина, навіть дівчинка, спокійно робила каву. Поставивши джезву на гарячий пісок товкла в ступці корінь імбиру й присипала перцем - так як любить суккуб, що частенько ходить через кав’ярню в наш світ. Чи знає вона кому робить каву? Ні. Але скоро дізнається.
Старий впевнений - вона вже багато чого дізналася, багато чого зрозуміла. І мовчала. Нічого не питала і ні про що не сумнівалася. Посміхалася, робила каву, спілкувалася з людьми, слухала як пройшов їх день чи що цікавого сталося останнім часом. Не ставила під сумнів їх слова й неймовірні для нашого світу розповіді. Не думала, що зір її обманює коли бачила прояви магії прямо на її очах і не скидала все на прості фокуси. І нічого не питала.
Витримка варта того, щоб її відмітили.
Першим часом Діоніс ще помічав її уважний погляд у свій бік, а потім і це пропало.
Чи сумнівався у своїх рішеннях старий Діоніс - так, звісно. Але зараз він точно вирішив - саме ця дівчина буде наступною власницею кав’ярні. Залишилось лише прив’язати її до цього місця як можна міцніше. На відміну від Діоніса вибір у Даші є.
- Пощастило тобі, друже, - поклав руку на плече Діонісу Аширо, - з першого разу знайшов потрібну людину.
- Так, щастить мені на схилі років. Часу мені вже не так багато й залишилось. Якщо вона погодиться - я зможу піти спокійно.
У губ Аширо пролягла гірка смужка. Згадка про близькість гибелі того хто став сім'єю принесла терпкий присмак болю на язику.
- То не питай. Залиш у спадок. Вона точно це місце не покине. Закохана вона в нього. Видно що по своїй волі не покине, а змусити ніхто не зможе.
Вини помовчали п’ючи горячу каву повільними ковтками.
- Відчуваю і я скоро знайду собі ученика. І мені посміхнеться удача. А слідом за тобою і я це місце покину.
Два старих друга сиділи поруч гріючись в останніх променях сонця. Скоро на них чекає розставання. Тепер вже назавжди.