Розділ 3

За декілька днів на новому місці Даша встигла трохи освоїтися. Тепер вона сама приймала доставку свіжих десертів вранці знала де що знаходиться й без нагадувань налаштовувала кавомашину.
Місце зачаровувало своїм спокоєм. І, дійсно, відвідувачів було зовсім - зовсім не багато. І робочий день також на диво короткий.
Так спокійно, що аж трохи нудно.
Перші день-два дівчина була занадто зайнята тим, що опановувала себе на новому місці і як губка впитувала в себе нові знання. Де що лежить і як його знайти, яку каву заварюємо зараз й де знаходиться все необхідне приладдя. Що робити якщо раптом почнеться пожежа або з’явиться неадекватний клієнт. Все це доволі сильно завантажувало мозок дівчини й в неї не було ресурсів для того, щоб підмічати дрібниці. Деталі які створювали повну, трохи дивну картину. А ще за ці дні вона накуштувалася солодкого на роки вперед, бо як сказав старий Діоніс “для того, щоб знала що ти продаєш”.
Деталей було багато. В залі завжди сиділи одні й ті самі люди які час від часу підходили перекинутись словечком зі старим. Зовсім різні люди різних культур з різною вимовою та інколи вкрай помітним акцентом. Звичайних пересічних жителів тут точно не було.
Даша навіть не підозрювала що в її місті живе стільки цікавих особистостей.
Одна дівчина, одягнена в довгі багатошарові спідниці, заходила кожного ранку, швидко брала каву засипала три стіки цукру й бігла далі. Даша старанно удавала що не помічає того як, по одному велінню дівчини, дерев'яна паличка сама собою розмішувала цукор.
А ще вона рідко бачила як гості заходять через вхідні двері. Вони просто опинялися перед нею. Чи виникали у дівчини питання? Так. Але поки вона тримала все при собі.
Питання залишалися в її розумі не вириваючись на волю. Не її справа. Просто треба змиритися що в цьому місці таке час від часу відбувається.
Найбільше з усіх відвідувачів Даші сподобався Аширо. Цей чоловік - китаєць або щось близько до того - років сорока п’яти на вигляд заходив кожного дня. Голова охорони як ні як.
Одягався він виключно у хаорі темних кольорів. У освітленні кав’ярні він здавався одягненим у чорне, але це було не так. Варто було йому піднятися й підійти ближче до світла як його одяг переливався темно-червоним. Одяг в нього був кольору темного вина.
Вони з господарем кав’ярні майже постійно сиділи разом, хоча й рідко перемовлялися навіть словом. Вочевидь давно знайомим їм було достатньо затишно в тиші.
Вперше напряму з дівчиною він заговорив лише на третю зміну, до того спостерігав, і Даша зрозуміла що сама того не знаючи пройшла якийсь свій відбір і її тепер точно не виставлять за поріг.
Аширо виявився чоловіком спокійним і впевненим. Коли двоє чоловіків починали розмовляти між собою з’являлося дивне відчуття ніби саме він в цій двійці набагато старший.
А ще Аширо завжди з надією дивився на вхід, ніби чекаючи на когось. Цей “хтось” все не йшов.
Хто тягнув її за язика спитати про це дівчина не знає, але на п'ятій зміні все ж таки питання вирвалося й змусило чоловіка застигнути з кавою в руках, а потім повернутися назад до дівчини.
- Я не роблю з цього великої таємниці, всі хто тут часто буває рано чи пізно задаються цим питанням, - його тихий голос змушував прислухатися до слів й заворожував своїм спокійним ритмом. - Я вивчав бойові мистецтва всю свою юність й за навичками вже давно заслуговую на статус Майстра, але все ніяк не можу ним стати, бо для цього повинен навчити своєму мистецтву хоча б одного учня. В моїй країні такої людини не знайшлось і я поїхав далі. Йшли роки, я встиг побували багато де, а потім зазирнув у цю кав’ярню і так тут і залишився, - ледь помітно посміхнувся чоловік згадуючи щось своє. - В результаті зараз я тут - все ще шукаю людину яка мені підходить. А тут мені подобається, тому я ще й допомагаю своєму давньому другу.
- Але як ви зрозумієте що це саме та людина, якщо не почнете людину навчати?
- Я зумію, - впевнено посміхнувся чоловік.
Такому складно не повірити.
Даша ніколи не займалася бойовими мистецтвами, але тепер дещо стало їй зрозумілішим.
Чоловік рухався плавно і спокійно ніби танцюючи, перепливаючи з однієї позиції в іншу.
Даші страшно навіть уявити скільки зусиль вкладено в тренування, щоб це так явно відображалося у повсякденному житті.
Двоє чоловіків виявилися дуже різними зовні й схожими всередині. Розділяли на двох одну проблему - їм нікому передати свої надбання. І зовсім неважливо, то сімейний бізнес чи власні знання.