26. Тимчасовий дрейф

Ранок! З чого ж ще починається новий день? Як і у більшості, з бажання викинути будильник. Вбити сусідок по кімнаті і проспати увесь день. Та як таке можливо, коли ти студентка, яка ще й на стипендії?  Тому мчу ожеледицею до університету. Спізнюватися на першу пару, та ще у декана, не можна. Сьогодні, нарешті, побачу Олю в університеті. Тепер часу поговорити буде більше. У неї вихідний. У моїй голові вже є підступний план, як розговорити подругу. Підемо у нашу улюблену кафешку на площі, за тістечками. Від солодкого вона і розімліє. Дрейф особистого життя настільки остогид, що бажаєш подробиць чужого.

- Привіт, люба.- привіталась перша.

- Привітик. Ну, нарешті. Я тобі кави взяла, – відповіла Оля.

- Дякую. Смачна, – встигла скуштувати.

Саме за кавою, справжньою кавою, я сумувала вдома.

- Ну що, сходимо після пар у наше місце?

- А чому б ні? Чудова ідея.

Лекції декана були нудні, як і він сам. Доповідь переривали телефоні дзвінки, під час яких він постійно виходив до коридору. Атож, він же великий бос. Не треба бути екстрасенсом, щоб зрозуміти єдину істину. Щоб скласти його предмет, треба наполегливість і терпіння. Або гроші, як говорить наша староста. І вона, як завжди, права. Чим більше у людини влади, тим більше йому хочеться.

- Ну все, на сьогодні досить. Ходімо вже  до кафе?

- Ще ж одна пара?

- Олю, тобі не набридло його слухати? Все одно він не помітить.

- Ну гаразд. Ходімо.

Я вже й забула, як це прогулювати пари разом з найкращим другом. Весь день наш. Теревенити можна досхочу. А поговорити нам є про що.

- Нам як завжди, – ми зробили замовлення.

Офіціанти добре нас знали. Ми часті гості . Тому без запитань принесли те, що треба. Глінтвейн має тонку м’ятну нотку. І зігріває як ніколи при відвертих розмовах.

- І? Як усе почалося? – запитала я.

- Ти про що?

- Про Кирила, звичайно.

- Він мій друг зі школи. Ми не бачилися два роки. А на Новий рік зустрілися випадково у центрі. Він підійшов, ми розговорилися. Добре провели час компанією. Наступного дня він мені подзвонив. Ми зустрілися. Згадували старі часи, сміялися. А потім він мені зізнався, що кохає мене ще зі школи. Та у нього не було можливості сказати. Бо Діма вже був моїм хлопцем.

- Круто. Це так романтично. А він тобі подобається?

- Ну, звичайно. Коли б ні, хіба я …

- Ну так, так, дурне питання. Я рада за тебе.

І-  я, за себе, – сміється.

Ми ще довго сиділи. Кафе ніколи не забуде цей вечір. Галасу ми наробили. Це все дівоча дружба. Скільки разів мене підводили подруги, Оля – ніколи. Я була певна у цьому на всі сто відсотків. Знаєте, таке відчуття повної довіри? Можеш говорити все і відверто, навіть критикувати.  Її мені бракувало раніше. Щастя, що знайшла.

Уїк-енд не закінчено. Блукати містом, фотографуватися можна безкінечно, коли ми разом. Зупинятися і пити каву, розпитуючи незнайомців щось інтимне. Ми здатні не тільки на це. От під час такої зупинки, Оля і повернула мене до реальності.

- Що там Макс?

І справді. А що там Макс? Якби ж мені знати. Тема, яку я уникаю весь час при розмовах. Тепер не відкрутитись.  

- Не знаю, – я посмутнішала і приховати це несила. Та і не хочу.

Можливо, порада подруги не буде зайвою. Поплакати вголос теж корисно.

-  Ти так і не дзвонила?- цікавиться.

- Ні. Не бачу у цьому сенсу.- розчаровано відповідаю.

- І що далі?- зухвалість у голосі засмучує.

- Нічого. Не хочу нав’язуватися йому.

- І правильно. Та тільки треба ж було покінчити з ним перед цим.

- Можливо,  твоя правда. Та як? У мене немає сили таке зробити.

- Сили є, нема бажання!

- Олю, ну от ти зараз кинула б Кирила?

- Ні. Чого б це?

- Так от і я. Не можу я його покинути! Кохаю! Хоч і не взаємно.

- Дурненька ти моя.

Оля обійняла мене і пригорнула до себе. Дивне відчуття, наче ти дитина, якій боляче і тебе жаліють. Та почуваюся я саме такою: покинутою, і ображеною. Ми ще довго, майже до ночі блукали і говорили. Поділившись болем, стало легше. Для цього друзі і потрібні, щоб позбавляти нас смутку і вселяти надію у краще.