24. Віддалитись...

Найближчі кілька днів я відвідувала університет. Потрібно було скласти іспити. Мені, звичайно, все вдалося, але я навіть не уявляла, звідки в мене сили. Як мене вистачило на навчання, роботу та стосунки, які не мають майбутнього? За всіма турботами навіть не помітила, як прийшла зима. Лише сьогодні, коли пішов густий, лапатий сніг, я зрозуміла, що скоро Новий рік. Чудове свято, та не для мене. Я ненавиджу сімейні свята, бо в мене ніколи не було ідеальних. Це знову доведеться їхати додому, де на мене чекає мама, і пояснювати їй, що все добре. Хоча, вона зовсім не знає про мої турботи. Проводити час перед телевізором за переглядом смішних, новорічних комедій, коли зовсім не хочеться сміятися. Чому так сталося, що я не бачила щасливого дитинства? Раніше часто намагалася знайти відповідь на питання: чому саме я? Чому я не отримала достатньої любові від своїх рідних, яка б дала мені впевненість у собі? Я завжди була з низькою самооцінкою, часто потерпала від булінгу у школі. Та змирилася з цим. У моїй сім'ї не заведено хвалити дітей, батьки взагалі не знають, що таке вища освіта. Вони з тих людей, які все своє життя тяжко працювали. Тільки я, навчаючись в університеті, розумію, як мало раніше люди приділяли часу своїм дітям. Та я не ображаюсь на них, я люблю їх такими, як вони є. Іноді у мене виникає думка, що, можливо, все на краще. Бо хто знає, якою б я була, якби мене балували і пестили у дитинстві. А так, я росла самостійною ще з дитинства, звикла вирішувати все сама. Знала, що крім мене, нікого не стосуються мої проблеми.

Ось, нарешті, сесія закрита. На Новорічні свята нам дають відгули на роботі. Тому через кілька днів доведеться поїхати додому. Моя мама сумує, вона не бачила мене майже  пів року, оскільки я працюю і у мене зовсім немає вільного часу їздити до іншого міста, точніше, містечка. Маленьке містечко, у якому люди не знають, як можна ще реалізувати себе, крім ведення домашнього господарства, працюючи на фабриці, заводі. Для мрійників та митців там немає місця.

Увечері ми зібралися з Олею відсвяткувати закриття сесії, і так це останній вечір, який ми проводимо разом у цьому році. Обмінялися подарунками та побажаннями. Віддалися емоціям і відпочили разом. Весело було.

Завтра вранці я їду до матусі. Оля теж відправляється до своїх батьків. Побачимося лише у Новому році. А ще, я думаю, як залишу Макса? Та чи буде він потребувати моєї уваги чи допомоги? Жодного дзвінка, жодної зустрічі в кафе за останній час. Мені здається, він вже все вирішив. І я навіть не хочу здогадуватися, що саме. Я прийняла рішення  просто мовчки поїхати. Та все одно я залишила йому подарунок у кафе. Кав’ярня буде працювати, але залишилися лише ті, хто дуже хотів. А саме, Ксюня. Я  попросила її віддати подарунок, якщо Макс зайде. Сама не наважилася. Можливо, і справді, іноді потрібно віддалитися, щоб зрозуміти, чи потрібна тобі людина, і чи потрібна ти їй. Тим паче, що можливості зблизитися у нас не було. Тому, єдиним виходом було поїхати, не попрощавшись.

Вдома мене чекала мамуся зі смачною вечерею та допитами про мої успіхи. І пізно ввечері я отримала смс від Ксюні, яка повідомила мені, що передала Максиму мій подарунок. Я була рада. Отже, він все ж зайшов. Але мене не було. Цікаво, що ж він подумав? Засмутився, чи ні? Навіть не знаю. Не можу передбачити його емоцій, не можу знати напевно. Чи він сумує? Не дзвонить, ну і нехай. Мені все одно втрачати нічого!