23. Знайомство з невісткою

Все здавалося просто.  Та грати і нічого при цьому не відчувати зможе тільки лід. А я жива. І мені боляче. Боляче, коли він дивиться на мене. Боляче, коли він торкається мене. Боляче від думки, що скоро все може закінчитися. І кожної ночі я закриваю очі і єдине питання, яке турбує «що далі?» Та й справді, чого мені чекати завтра? Покличе жити разом, чи скаже фініш?

Він більше не турбував мене. Ні дзвінків, ні візитів до кафе. Наче зник. Лише каблучка на пальці та думки в голові. Одного разу подзвонив. Та розмова була короткою. Запитав, чи Ліза не заходила. Ця єдине, що його цікавить.  

Такий розвиток подій, м’яко кажучи, не втішав мене. Сьогодні я навіть не сподівалася, що зайде. Я вже звикла. Чи зможу я так, знаючи, що все закінчено? Навіть не уявляю.

Відвідувачів було багато. День сьогодні не задався. Всім не щастило. Офіціанти сварилися з клієнтами. А я лише споглядаю цю дику картину.

- Смішно, правда? – почула я збоку.  

Повернувшись, я побачила перед собою молоду і симпатичну дівчину. Вона привітно усміхалася. Я усміхнулась у відповідь.

- Ви щось будете? – запитала.

- Так, мені каву, будь ласка.

- Добре.

Дівчина присіла за барну стійку і стала оглядати все довкола. Я ніколи раніше її не бачила. Мабуть, вперше в нашому закладі.

- У Вас дуже мило, – сказала вона.

- Дякую, – відповіла я і подала їй філіжанку.

- А Ви давно тут працюєте?

- Понад рік. А що?- Чого це раптом їй цікаво?

- Нічого. Так, просто цікавлюся. А Вас як звати?

- Олена.

- Дуже приємно, Олено. А я Христина.

- Взаємно.

- Я, до речі, сестра Максима.

Я повільно підвела очі. Здивувалася.

- Якого Максима?

- Нареченого Вашого.

- У Максима є сестра?

- А Ви не знали?

- Ні. Він мені не говорив.

- Дивно. Як так?

- Хм, якось так.

- Мене мама відрядила до тебе.  Ти ж не проти, що я на «ти»?- Я кивнула.- Хоче познайомитися з невісткою. А то від Максима не дочекаєшся.

- А, ясно.

Я була спантеличена. Звідки я могла знати про його рідних? Ой, знайомство з його мамою. Щось мені страшно. Христина спокійно допивала каву, в перерві щось розповідала. А я вся тремтіла. Цікаво, невже Максим їм розповів?

- Ну то що, поїхали? – запитала Христина, допивши каву.

- Куди?

- Як куди? Я ж говорю, знайомитися.

- Зараз?

- Так. А коли?

- Я ж працюю. Мене не відпустять.

- То придумай щось. Я від тебе не відчеплюся.

«Оце я втрапила. Халепа! Що ж мені робити?»

Я мило усміхнулася і пішла до Вікторівни. На щастя, Оля сьогодні працювала, і я домовилася, щоб вона мене підмінила. Вікторівна погодилася. І ми з Христиною вийшли з кафе. Вона вказала мені рукою на автомобіль, і ласкаво запросила сісти біля неї.

За кермом був водій. Ми розмістилися на задньому сидінні. Христина не змовкала. Постійно щось говорила. Я слухала її, та розвивати діалог соромилася. Лише поглядаю у вікно, щоб зрозуміти, куди ми їдемо. Ясно тільки, що за місто. Я вже почала хвилюватися. Боялася, щоб дівчина не помітила цього. Постійно крутила телефон у руках з надією, що хтось подзвонить і я, нарешті, спекаюся відвертих розмов.

«Телефон. Точно. Подзвоню Максимові».

Я набрала його номер. Христина замовкла нарешті. Та довгі гудки хвилювали ще більше.  Це хвилювання переповнювало мене і здавалося, я зараз запанікую і видам себе. Розповім все і втечу.

Нарешті гудки обірвалися ніжним голосом Максима:

- Ало.

- Максиме! Ну нарешті. Привіт.

- Привіт. Щось сталося? Ти якась дивна?

- Так, любий. Я зараз їду до тебе додому.

- Куди?

- До твоїх батьків. Ми з Христиною їдемо.

- Зачекай, куди? З ким?

Я навіть відповісти не встигла. Христина видерла телефон у мене з рук і стала сама говорити з Максимом.

Вона коротко і зрозуміло пояснила йому, що мене везуть на оглядини.  І його теж чекають на вечерю. Христина поклала слухавку і віддала мені телефон. Я усміхнулася  і запанікувала.

Решту дороги Христина не замовкала. Розповідала про Максима, про їхнє дитинство. Мені, звичайно, було б цікаво, та за інших обставин. А зараз я готова бігти світ за очі, геть.

Заспокоювала надія, що Максим швидко примчить до мене. Під’їхавши до будинку, ми зупинилися. Ворота відчинилися автоматично. Ми заїхали до двору. Відразу було зрозуміло, що вони не простолюдини. Таке помешкання потрібно  утримувати і добре доглядати. На цю розкіш потрібні великі гроші. Ми з Христиною попрямували до будинку. Точніше, вона потягла мене туди. Я встигла тільки оком окинути все довкола. Триповерховий будинок з балконами та обплетений лозою з боків, наче з казки. Ну, що тут скажеш, шикарно. Цей шик мене лякає. Хто ж ці люди, які живуть так?

Ми зайшли всередину.  Ззовні будинок здався чарівним, а зсередини – просто неймовірним. Цей дім – мрія. Мрія для кожної принцеси. Я розгубилася.

Та кілька пар очей, що оцінювали мене,  привели до тями. Я майже забула, де я і хто. Та ці люди дивилися на мене привітно, на диво.  Привіталися. Запропонували присісти, пригостили чаєм. А потім стали розпитувати. Це схоже на допит, а не на знайомство. Лише фактів вимагали: що, де, коли. Тільки і встигала вигадувати  щось. Допит тривав недовго. До зали зайшов Максим. Всі присутні були раді його бачити. Обіймали, цілували. Помітно, що він рідко буває вдома. Стосунки у них напружені. Я продовжувала сидіти на дивані та пити чай. Скориставшись моментом невидимості, озирнулася довкола. Дім справді зачаровував. Не дивитися на нього неможливо. Згодом увага господарів знову повернулася до мене.  Та тепер на допиті нас було двоє. Допоки готували вечерю, ми мило спілкувалися з його рідними у вітальні. Мені було комфортно. Його батьки виявилися чудовими людьми. Я б хотіла собі таких. Цікаво, чому у них проблемні стосунки з сином? Максим теж люб’язний з ними, поважно до них ставиться. Макс з батьком розмовляли про щось своє за чаркою. А я з його мамою та сестрою передивлялися дитячі фото та слухала смішні історії з життя мого коханого.