22. Пропозиція

Кажуть, що рішення краще приймати на свіжу голову, тобто, вранці.

Та які там рішення можуть бути після безсонної ночі? Я пленталася вулицею у роздумах та питаннях. Все одно, що довкола лише наповнений змістом уявний світ. Світ, де я прокидаюся поряд з ним, і живу ним. Лише його життя і я його частина. Часом, все ж поверталася до реальності, та картала себе за нерозсудливість. Намагалася довести собі, що щось не розумію. Кожен бачить по-своєму все, а я наче крізь певні окуляри, які все ще підживлюють в мені віру в казку, долю. Діставшись роботи, змушена була змінити одяг.  Прогулянка під вранішнім дощем стала зовсім недоречною. Та переповнений транспорт не привабив мене.

Робота кипить. В перервах між замовленнями встигаю поглянути на годинник та вхідні двері.

«Все ще немає!» – засмучуюся. Всю ніч думала про нього. Як він себе почуває? Чи все добре?

Я хвилююся за нього більше, ніж за себе. Правду  кажуть, що закохані сліпі. От і я, нічого і нікого крім нього не помічаю. А життя навколо таке швидкоплинне. От наша адміністраторка зачіску змінила. А директор, схоже, дружину. Бо останнім часом я її зовсім не бачу. Хоча, вона частий гість нашого закладу.

«Ну, нарешті», – подумала я, побачивши Максима.

Він повільно рухався у моєму напрямку. Засмучений вигляд не зменшував його чарівності.

- Привіт, – мовив, підійшовши до бару.

- Привіт, – відповіла.

І мовчання. Замовив каву і мовчить. Навіть, не дивиться у мій бік. Може, і справді, я щось зробила не так? Ображається, чи що?

Отримавши свій напій, навіть не подякував, що ще більше розгнівало мене.

- Як ти? – запитую.

- Нормально, – дивиться на мене.

- А чому без настрою тоді?

- Погано спав.

- Ясно.- розгнівано закінчую нашу розмову.

Макс пронизує мене дивним поглядом. І розгледівши мою гримасу, повертає мене до розмови.

- Що тобі ясно?

- Мені все зрозуміло, Максиме.- констатую.

- Я не міг заснути. Треба було обдумати дещо.

- А мені ти навіщо про це говориш?

- Ну, ти ж, типу, моя дівчина.

- А, ну так. Точно, – це ж треба, згадав.

- Мені треба поговорити з тобою.

- Зараз?

- Бажано.

- Говори! Я слухаю.

- Словом, вчора при розмові з Лізою, я дещо сказав.

- Що сказав?- Навряд чи я здивуюся.

- Я сказав, що збираюся одружитися з тобою, – сказавши це, він дістав з кишені маленьку коробочку.

- Що? – Та ні здивувалася. Я просто шокована.

"Що?" – як він міг до такого додуматися? Ця річ у його руках лякає мене. Та він просто відкрив її і простягнув мені. Всередині каблучка. Маленька, ніжна, з діамантом. Я дивилася на неї, і ледь не втратила свідомість. Чи реальність це? Я хоч не сплю?

Закрила очі руками, щоб прийти до тями. Розплющую очі, він все ще тримає каблучку і чекає моєї відповіді.

- Зачекай, – мовила я. – Ти що, серйозно?

- Так. Я ж сказав Лізі. Нехай ця каблучка буде у тебе. Щоб вона не сумнівалася. А потім вирішимо.

- Тобто?

- Ну, продовжуємо гру. Вважай, що тебе підвищили. Тепер ти моя наречена.

Це було принизливо, та водночас так привабливо. Бути його нареченою – це моя мрія. Розвиток подій лякав мене. Та стрімкий ріст удачі – це шаленство. Підіймаючись так високо, можна зірватися вниз. Це мене і лякає! До чого може призвести ця ситуація? На жаль, думати ніколи. Тип паче, він додав, що це лише гра. Для нього. Знову я прирікаю себе на страждання.

Я повільно тягну руку до каблучки. Беру коробочку і дістаю з неї каблучку. Приміряю. Це просто неперевершене відчуття. Це маленьке диво на пальці додає впевненості, змінює погляд людини. Та мені – лише біль. Каблучка гарна, і видно, що дорога. Я залишаю її на пальці, і ховаю скриньку в кишеню. Піднявши очі, дивлюся на Максима і відповідаю:

- Добре.

- Добре?- не розуміє.

- Так.

- Ну ок. Бо я, якщо чесно, хвилювався, що ти не погодишся.

- Дарма, – холодно відповідаю. – Вибач, мені треба працювати!

Відводжу  погляд та стаю до роботи. Він ще сидить. Та для мене його вже немає. Він хоче бачити мене такою, хоче щоб я була байдужою, щоб не відчувала до нього нічого. Лише гра. Тоді добре, так і буде надалі.

Спокійно працюю. Максим йде.