Розмова з Максимом не лише збадьорила мене, а ще й розхвилювала. Знайомство з друзями, це ж так відповідально. Тим паче, коли я не з їх оточення. Турбуючись про свій зовнішній вигляд, скористалась можливістю навести лад, і пішла до салону краси. Забігла до крамниць з гарними речами. І повернувшись після обіду до гуртожитку, нарешті видихнула. «Фух, втомилася!» Бігати на підборах по магазинах – незвично для мене Та що робити з новим взуттям, чи було в краще одягти їх ввечері, і осоромитися, падаючи весь час. Пошкодувавши, що вирішила їх розносити відразу ж, звільнила ніжки від нових підборів. Закинула їх повище, щоб відпочили.
Перевівши погляд на пакети, я усміхнулася. Бо знайшла чарівну сукню. Кортіло приміряти її. Треба обрати вбрання на вечір. Я приміряла сукню, крутилася перед дзеркалом. І здавалося, виглядаю чарівно. Та чи не занадто. Сумніви вже заполонили мою голову, і я думати про зміну образу.
Максим наче відчув, що я збираюся. На дисплеї висвітився такий бажаний номер. Я зраділа і підняла слухавку.
- Привіт.- радісно промовила.
- Привіт, ще раз. Ти у доброму гуморі?- припустив.
- Так, чудовий настрій. Що ти там?
- З роботи їду. Через годинку заїду за тобою. Будь готова.
- Добре, я вже майже готова. Буду тебе чекати!
- Ок. До зустрічі.
Поклавши слухавку, я стала швиденько чепуритися.
Змінюючи вбрання, я критично дивилася у дзеркало. Все не те! Як мені справити гарне враження?! Вони ж відразу помітять, що я простачка. У мене ж на лобі написано – «селючка»! А манери?
Засмутившись, я присіла на стілець. Стільки клопоту, а результат все ще не задовольняє! Хвилювання переповнювало. Шкіра вкривалася сиротами від самої думки, що сьогодні я побачу його друзів. Та дороги назад немає. Як я зможу відмовитися від задуму?
Тому я зробила глибокий вдих і почала одягатися.
Зібравшись, я вже терлася біля дверей. Позирала на телефон у руках, чекаючи дзвінка.
Годинник відбиває шосту. Цей дзвін провокує мене до сумнівів. Кидаю сумочку з телефоном на ліжко. І знову змінюю одяг. Натягнувши старі джинси та сорочку, чую мелодію дзвінка.
«Максим», – показує дисплей.
Хапаю слухавку і поспіхом виходжу з кімнати.
- Так, – відповідаю.
- Олено! Я вже під’їхав.
- Добре, зараз виходжу.
Кладу телефон до сумочки. І біжу сходами вниз. Опинившись на подвір’ї я згадую, що не поглянула у дзеркало. Часу повернутися немає, Максим побачив мене. Переконавши себе, що вже нічого не змінити, йду до нього.
- Привіт, – мовила перша.
- Ти так підеш? – запитує здивовано.
Я оглядаю себе з ніг до голови.
- Так, – відповідаю. – А що?
- Та нічого, – Максим посміхається і крокує до авто.
Я йду за ним. Авто швидко рушає. Я хвилююся, не можу і слова вичавити з себе. Напруга зростає, коли оглядаю його.
Елегантний, красивий, у простому проте дорогому, брендовому одязі, шикарному авто.
«Мені тут не місце», – промайнула думка. Максим мовчазний, уважно дивиться на дорогу. Відповідальний, відразу видно, за манерами та поведінкою. Тихцем споглядаю за ним. За його обличчям. Жодної емоції, а тільки-но посміхався.
«Цікаво, про що він думає?» Хотіла б запитати, та соромлюся. Тільки і можу, що з собою у голові розмовляти. Розумію всю безглуздість свого життя. Жодної ініціативи, інтересу, дурних вчинків за життя. Ну, крім цього, звичайно. Тільки така дурна, як я, може чинити так. Бути поряд з тим, хто тебе не кохає. Допомагати, коли не просять. Нав’язуватися людині. Поринувши в думки, я не помітила, як ми приїхали. Максим припаркував авто.
- Олено! – мовив він, торкнувшись моєї руки.
Поглянула на нього. Його дотик такий теплий, ніжний. А його очі такі безмежні.
- Ми йдемо? – продовжив він.
Сумніваюся, що варто. Та втекти не можу.
- Так. Ходімо, – відповідаю і виходжу.
Максим йде за мною. Бере мене під руку. Говорить, що все буде добре. А я і не сумніваюся. У нього справді все буде добре. Тільки я, як завжди, осоромлюся. А деякі цього тільки і чекають.
Чого я точно не очікувала, так це приязного ставлення до мене. Я навіть уявити собі не могла, що то за люди. Ким себе мають.
На диво, всі були привітні. Коли ми підійшли до столика, за яким були його друзі, всі привіталися і потисли мені руку. Ми присіли за стіл і зробили замовлення. Максим відразу почав говорити з друзями. Помітно, що вони давно не спілкувалися. Я мовчки сиділа і спостерігала за ними. Це були два його друга зі своїми дівчатами. Дівчата привітно дивилися на мене і усміхалися. Хлопці байдуже гляділи. Здається, їм все одно, хто поряд з Максимом. Чи може, мені тільки здалося? Хоча, мабуть, я просто не заслуговую їхньої уваги. Я відчувала себе чужою, зайвою. Ніхто не звертав особливої уваги на мене. Через деякий час до нашого столика підійшли незнайомець з дівчиною, яку я добре знала і могла припустити, що це і є той самий найкращий друг Максима - Сергій. Максим зустрів їх з почестями. Підвівся, обійнявся з другом. Лізі усміхнувся. Вони присіли. І увагу Лізи привернула я.
Ну, нарешті, подумала, мене хоч хтось помітив. Та впевненості, що від цього мені буде краще, не було. Вона добре мене пам’ятає і скандал який влаштувала мені, теж. Та від її здивованого: «А що вона тут робить?» – всі поглянули на мене. Мені стало ніяково. Раптом вона утне щось? Таке, що мені буде соромно не тільки перед друзями Максима.
Я вже стала нервувати, в горлі пересохло від очікування істерики, чи скандалу.
Та Максим спокійно обійняв мене за плече, що ще більше розхвилювало, та сказав:
#3866 в Любовні романи
#1809 в Сучасний любовний роман
любовний трикутник, складні_відносини_між_героями, попелюшка_проста дівчина_мрія
Відредаговано: 28.08.2019