16. Виправдання чи людяність

Кожен новий день це і є життя. Життя, яке проноситься повз нас. Ми завжди чекаємо певного моменту. Здається, саме зараз, ось тепер, все зміниться. Стане краще. Та ні, не краще. Час безжально йде вперед і життя іноді змінюється не за планом. Не цінуємо миті, коли мали найголовніше.

Я мучилася всі вихідні. Чекала зустрічі з Максимом, та найбільше – зустрічі з нічним охоронцем, який мав прояснити ситуацію з грошима. Я повинна довести Максимові, що не винна. Це справа принципу і відступати я не збиралася. Час як навмисне сповільнювався, змушуючи нервувати.

Стільки хвилювань та очікувань. І ось я, нарешті, знаю правду.  Та чи має вона сенс. Сиджу на диванчику у комірчині, опустившись на спинку, і слухаю благання. Сповідь зовсім чужої мені людини. Та просто дивитися і визнавати свою перевагу не можу. Хіба я стану тепер вибілювати свою заплямовану репутацію? Чи зможу я сказати всім правду? Авжеж, ні. Історія, яку мені повідав Василь Степанович, пройняла до глибини душі. Раніше я не стикалася з подібними проблемами. Та й часом здається, що такі речі нас не стосуються. Але біда, які відомо, ходить поряд і хто стане наступним невідомо.  Охоронець благав мене мовчати.  Та обіцяв, що такого більше не буде. Як можна не вірити щирим очам та словам.  Словам,  увінчаним благанням та сльозами.

Я розуміла, що ця людина справді опинилася у тяжкій ситуації. Єдиним правильним вчинком було б забути. Забути про свою гордість та самолюбство. І покинути своє розслідування.  Та як бути з Максимом. Як мені довести йому свою правоту. Бо з цим тягарем я не знову спокійно жити. Пронизливі погляди шефа я витримаю,  а недовіру Макса – не зможу.   І що станеться, якщо Максим поговорить з цим чоловіком. Якщо дізнається цю історію. Я гадала, що нічого жахливого.  І попросила Василя Степановича про послугу. Звичайно він чекав іншого, і моє прохання звучало безсердечно. Та все ж від цього залежить моя доля. Сторож із соромом опустив очі донизу, витер свої скупі чоловічі сльози, і просто покивав головою на знак згоди.

- Добре, Оленко, добре. Тільки не говори начальнику. Бо він же мене вижене. Як я буду сім’ю годувати.

-  Так, звичайно. Я нікому не скажу. Я ж обіцяла.

Я вийшла з комори і  дістала телефон. Хоч вже запізно для дзвінків, та я маю поговорити з ним. Максим повинен почути правду.  Довгі гудки лякали мене, що зараз можливість зникне. Та все ж він підняв слухавку.

- Ало, – чую на тому кінці.

Почувши його голос, я розгубилася. Що казати?!

- Так, Максиме. Привіт. Це Олена з кафе, пам’ятаєш? Ти дав мені свою візитку.- розгубилася і не розумію, що говорю.

- Що? Яка Олена? – дивується він.- Ааа. Так, пам’ятаю. Що сталося?

- Нічого не сталося. Я хочу з тобою поговорити. Це дуже важливо! Скажи, ти зможеш зараз приїхати до кафе?

- Так пізно? Я вже спати збирався.

- Це справді важливо!

Після короткого мовчання:

- Добре, зараз буду.

Чекати довелося не довго. Автомобіль під’їхав до входу. Я визирнула у вікно з комірчини. Впізнала його машину.  І разом з сторожем направилась до виходу.

Ми вийшли на вулицю. Максим вже стояв біля авто і чекав  на мене.  Побачивши, що я не сама, здивувався. Ми підійшли ближче, та Максим навіть не привітавшись, почав:

- Ну? Пожежа, чи що?- нетерпляче дивився на мене.

- Ні! Привіт. Тут тобі хочуть щось важливе сказати.

Я вказала рукою на сторожа. Він був зовсім розгубленим і наляканим. Максима наша поведінка нервувала. Раніше, я його таким не бачила. Не чекаючи, він знову гаркнув:

- Ну? – сказав нервово Максим, дивлячись на мене.

- Говоріть! – майже командним голосом сказала я.

 - Це я взяв ті гроші з кабінету. Я скористався моментом, коли Олена з Вікторівною пішли. Зайшов у кабінет, щоб перевірити світло. І побачив гроші. Я не зміг стриматися. Я взяв їх і зачинив кабінет. Я думав, ніхто не помітить зникнення. Я благаю Вас, пожалійте мене? Не видавайте мене господарю?

Максим зухвало дивився на нас. Здавалося, він нічого не розумів. Це його дратувало. Навіть я помітила.

- Добре, добре, заспокойтеся! – умовляла я сторожа. – Ви йдіть. Я ж обіцяла Вам. Все, йдіть, працюйте.

Відпустивши сторожа, я зустріла злий погляд Макса. Я сподівалась, він чекатиме пояснень, та у відповідь лише прозвучало:

- І що?

- Що? – його реакція не лише здивувала, а навіть розізлила мене.

 - Чого ти мене покликала? Щоб я послухав оце зізнання? Олено, ти взагалі головою думаєш? Ти бачила, котра година? Я все кинув і приїхав. Через те, що тобі захотілося?

Сказати, що приємно було таке чути, це нічого не сказати. Я почувалася принизливо. Замість того, щоб вислухати і вибачитися за недовіру, він накричав на мене. Він кричав, наче скажений. Я не на жарт  розізлила його. Та його байдужість пробуджувала у мені ще більший потік злості і стримувати її я не в змозі.

- Чого ти на мене кричиш? Ну, вибач, Максиме, що я відірвала тебе від твоїх важливих справ. Вибач. Я вважала, що тобі необхідно знати правду. Тому що гроші справді взяла не я. Хіба ти не повинен знати правду? Якщо тобі байдуже, добре, їдь.  Вибач, що потурбувала. Все, тепер ти вільний! Можеш їхати!- Я  кричала, розмахуючи руками.

 Так я виражала свій протест. Протест проти його байдужості. Мені було справді образливо. Я настільки сильно намагалася виправдати себе, що виявляється не помітила – Максимові це не потрібно. Йому все одно, хто винен. Він просто віддав гроші. Ладен заплатити за все, щоб не відчувати провини. Та вже пізно. Пізно. Бо боляче зробити він встиг і не раз. Я махнула рукою і просто пішла вперед. Стримуючи сльози, я звинувачувала себе у нерозсудливості.  Я йшла тротуаром, не озираючись. Навіщо? Дивитися, як він їде геть?! Ні! Це ще болючіше, ніж слухати його грубощі.