Кав'ярня

14- 15 . ... не для нього

Початок наступного дня був досить вдалим. Як не дивно, виспалася і була бадьорою. Я міцно та солодко спала. Це все через відвертість. Чому я раніше не поговорила про все з подругою? Мені стало так легко і спокійно.

Вже в кафе, ми з Олею поділили фронт роботи за чашечкою кави. Вона взяла на себе персонал, кухню. А я охоронців та сторожа. Це було не складно.

У суботу  чергували Олексій та Андрій. Я принесла їм кави у кабінет.

- Привіт. Я Вам кави принесла, – сказала я, зайшовши до кабінету.

Вони спокійно слідкувати за відеокамерами, які знаходилися у залі. У кабінеті Вікторівни їх не було. Проте зал було добре видно на основній камері. Двері кабінету теж. А, отже, камера повинна зафіксувати, хто туди заходив.

Допоки хлопці пили каву, я роздивлялася екрани. Я навіть зраділа. Попросити у них запис не складно. Чому  ж шеф цього не зробив? Чи він когось прикриває? А може Вікторівна щось приховує?  

- Хлопці, а можна переглянути запис з камери за минулу п’ятницю?

- Що? – запитав з підозрою Олексій. – Навіщо це?

- Та, у мене тоді у залі зник телефон, – сказала перше, що спало на думку.

- Вибачай Оленко, – мовив Андрій, – та камери не записують. Працюють лише в режимі стеження.

- Шкода.

Цей метод, на жаль, не допоможе. Тепер зрозуміло поведінку дирекції. Довести нічого не можуть. Та розкисати зарано. Я розпитала у них, хто чергував у той день. Їм не довелося напружуватися, оскільки у них є журнал обліку і вони просто подивилися туди. Та виникла проблема.

Сторож, який був тоді, повинен вийти з наступного тижня. Мені доведеться почекати, щоб поговорити з ним. А охоронці нічого не бачили, оскільки на той час вони вже передали повноваження нічному сторожеві.

Хоч інформації не багато, я була їм вдячна. Забравши порожні чашки, я повернулася до своїх прямих обов’язків.

Опинившись у залі, я звернула увагу на бар. За стійкою сидів чоловік. Я навіть не стала вгадувати. Це Максим. Я підійшла до нього.

- Привіт, – сказала тихо.

- Привіт. Як справи?- перевівши погляд на мене, мило усміхнувся.

- Добре. А у тебе?- я відсторонено трималась. Все ще глибоко в душі сумнівалася у його довірі мені. І цей факт мене непокоїв.

- Чудово. Ти вже не ображаєшся?

- Чого б це. Ми ж домовилися.- усміхнулась, щоб не видати свого занепокоєння.

- Справді. Мені каву, як завжди.

- Добре, Максиме.

Він читав газету. Дивно, у нашому столітті небагато людей, які читають паперову газету з новинами. Та мені це сподобалося. Я так його розумію. Бо теж обожнюю читати, тримаючи в руках шедевр людства. Обожнюю запах книг, фарби.

Він пив каву і мило усміхався мені. І я була щасливою. Більшого мені і не треба. Лише час проведений поруч з ним. Розглядаючи його, я згадала про Лізу. Цікаво, що ж ця божевільна? Визначилася вже? Ми з ним так і не поговорили на цю тему.

- Максиме?

Він відірвав погляд від газети. Поглянув на мене.

- Так.

- Хотіла запитати, як там твоя проблема? – підморгнула йому.

Не буду ж я вголос говорити на цю тему. Поруч клієнти, офіціанти. Цим людям необов’язково знати про особисте життя Максима. Та і бажання показувати йому свій інтерес не було.

- Яка? – не зрозумів він.

Поглянувши на мене пильніше, він зрозумів натяк.

- Ааа, ти про...?

- Угу, – погодилася я.

- Та норм, все. Вона зробила вибір. Ми тепер разом. Лише їй потрібен час, щоб налаштувати Сергія на розрив.

- То тебе можна привітати? – посмішка спала з лиця,  та я намагалась тримати себе в руках. Не видавати свого смутку.

- Ще зарано. Та я задоволений.

- Я рада за тебе.

І я повернулася до виконання замовлень. При цьому намагалася не дивитися на нього. Тепер я вже не маю на це права. Знаючи вже, його божевільну дівчину, мені будуть непереливки. Ще скандалів я не хочу. Я пригнічена. Навіть, зла. Та злитися на нього безглуздо. Він все одно не зрозуміє. Невже він не бачить, що він мені не байдужий? Як все ж важко з чоловіками. Жінки все сприймають  інакше. Від маленького натяку ми вже вигадуємо взаємне кохання. А хлопці сприймають це спокійно.

Максим пішов. А  солоний осад від його слів лишився. Я згадувала свій сон. Тишу.

Та спокій мені лише снитиметься. Тим паче, тепер, коли думки лише про нього. Про те, що я втратила його. Втратила назавжди.

- Пообідаємо? – почулося ззаду.

Я насторожено озирнулася. Оля.

- Так, звичайно, – відповіла я.

Обідня перерва. Нарешті у кафе тихо і затишно. Дівчата зібралися купкою на кухні. Я взяла свій ланч і вийшла в зал. Сьогодні мені не до компаній. Присівши на стілець за барною стійкою, я стала їсти. Та апетиту немає. До мене вийшла подруга. Присіла біля мене. Тихо так спостерігає.

- Що сталося? – запитує.

- Нічого, – кволо відповідаю.

- А чого не їси?

- Шматок в горло не лізе, – закриваю свій ланч-бокс і  відсуваю подалі.

- Чого раптом?

- Олю, я не хочу про це говорити. Ти ж знаєш, я не люблю скаржитися.

- А ти не скаржся, а поділися.

- Чим? Поганим настроєм? Крім нього у мене ще і проблем безліч. Не хочу тебе вплутувати.

- А ти мене питала? – злиться.

- Оль, ну не ображайся тільки.

- Ти мені нічого не хочеш говорити. Як мені не ображатися, га? Ми з тобою тільки домовилися про все розповідати. Так що давай, говори. Я тебе уважно слухаю.

Так, вона вже не відчепиться. Тепер буде ображатися, якщо не скажу. Налаштована Оля серйозно.

- Олю, я бачила Максима. Він мене засмутив. Не знаю, навіщо я запитала його про «цю». Загалом, я здогадувалася, що вони вже разом. Він таким щасливим виглядає. Мені неприємно на це дивитися.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше