11. Принизливо і боляче

Ця ніч була важкою.  Ледве дочекалась ранку. Роздуми заполонили мозок і не давали заснути. Заплющуючи очі, постійно бачила Максима. Його усмішку, з ямочкою на лівій щоці.  Ще слова подруги не давали спокою. А що, як вона має рацію, і мені немає на що сподіватися? Звикаючи до нього, я лише роблю собі гірше.  

Як і передчувала день видався не дуже. Все валилося з рук. Зранку, навіть чай попити не вдалося. Пролила окріп, не змогла нормально нафарбувати вії. Я вже сприйняла це як знак. Сьогодні не мій день!! Накаркала! На роботі я все чекала якоїсь халепи.Та найбільше чекала Максима. Не зводила очей з вхідних дверей. З кожним відвідувачем зойкала  і невдоволено видихала. Сподівалася, що хоч він зможе підняти мені настрій. А ще, мене цікавила його реакція на мій стомлений та засмучений вигляд. 

Але  він, навпаки, став причиною ще більшого смутку та розчарування. Максим з'явився на порозі кафе не сам. Як Ви вже здогадалися,  саме з нею, тією самою. І побачивши їх, я злякалась. Невже вона вже прийняла рішення?  І коли вони прямували до столика, я спіймала себе на думці, що не хотіла б знайомитися з нею. Боже, він хоч знайомити нас не буде? Чесно кажучи, я боялася, що зараз він підійде до мене з нею і почне представляти нас одна одній.  Я б не змогла цього витримати. Дивитися їй в очі і ненавидіти? Ні! Я так не вмію, і не хочу. На щастя, він цього не зробив.

Вони спокійно сіли за столик.  Максим все одно додумався помахати мені рукою. Я була змушена відповісти йому. По її очах зрозуміла, що невдоволена його увагою до мене. Диви. Мені на її місці ніколи не бути. лася вона ворожо та прискіпливо. Я теж так дивилася б на суперницю. Та Лізі немає чого хвилюватися. Мені на її місці ніколи не бути. 

Офіціант підійшов і прийняв у них замовлення. Вони продовжували мило воркотати. Мені це зовсім не подобалося. Намагалась не дивитися в їх бік. Та ширяючи поглядом по залу все рівно натикалась на цю солодку і таку бридку парочку.

Офіціантка Ксюня прийшла за напоями. Допоки я готувала, вона все допитливо поглядала то на них, то на мене.

- Олено, а це не той хлопець, що вчора тут з тобою сидів? Воркував?- запитання з підвохом, нічого не скажеш.

- Ксюню, йди працюй! – ледь стримуючи агресію, подала їй напої.

І знову глянула на них.  Мені було образливо. Навіть спало на думку зіпсувати їй лате Та і цього я собі дозволити не можу. Лише тихо ненавидіти. Ну чому? Чому вона йому не відмовила? Хоча, я ж не знаю напевне. Можливо, вони тільки розмовляти зібралися. А я вже мрію її на вогнищі спалити.  

Коли їм подали напої, вони ще більше заворкотали. Сіли ближче. Торкалися один одного. Фу! Як бридко! Мені б і на думку не спало таке. Привселюдно виявляти свої почуття.

Я не могла на них дивитися. Та розум змушував, переконуючи, що так мені і треба. Немає чого сподіватися даремно. Я хотіла, та не могла відвести погляд від нього. Я прикута. Кайданами надії прикута до нього. Як кажуть, надія помирає останньою. Так і зараз, коли я повинна зненавидіти його, я милуюся ним, просто дивлюся і млію. Розумію, що кохаю, ревную. А він навіть не здогадується. Він надто зациклений на своїх проблемах.

Фух! Нарешті пішли. За ручку. Я вже перехрестилася, сподіваючись, що на сьогодні досить. Я і так цілий день буду сумувати, увечері ще й поплачу над своєю гіркою долею.  Натираючи склянки до блиску, я сподівалася, що він ще зайде, пізніше. Ми поговоримо. Розповість все.  Хоча, не повинен! І я не повинна вимагати нічого! Я ж ніхто! Так, я ніхто! Мене взагалі не існує! Мене не помічають. Предмет інтер’єру, чи що?!

Шум дзвіночків. Я знову здригаюся. Ледве не випустила келиха з рук. Піднімаю очі і бачу її. Без зайвої думки, просто спостерігаю. Вона знервована, навіть, зла. Підійшла до Ксюні. Щось запитує, а та вказує пальцем на мене. Я починаю тривожитися. Що це означає?! Невже вона зараз прийде до мене?! Так, підлітає і давай кричати на все горло щось. Я мало що розумію, бо розгубилася.

– Ти яке право маєш? Га? Сволота така! Де тут керівництво?! Зараз я тобі влаштую! Щас ти у мене попляшеш!»

На шум збіглися всі: директор, адміністраторка, охорона, навіть, персонал. Перелякані відвідувачі йдуть.

– Я вимагаю її звільнити! Ти глянь, таке нахабне! Яке вона має право мого хлопця спокушати! Вішатися на нього! Стерво! Та я тебе у порошок зітру! Зрозуміла!

Директор намагається її заспокоїти. Одночасно вимагає від мене якихось пояснень, вибачень.

А я взагалі нічого не розумію.

Я під натиском  усвідомлюю, що зараз почну плакати. День і так вдався,  в лапках. Я залишаю все і втікаю до комори. Зачиняюся там і починаю ревіти. Чую, як вона ще кляне мене на весь заклад. Керівництво її заспокоює. Та мені байдуже. Я вирішила, що вийду звідси, тільки коли заспокоюся.

Шум у залі потроху вщухає. Та мені від цього не легше.

«Боже, за що? За що він так зі мною? Я ж для нього все, а він? Невже він не може стримати свою божевільну? Не може захистити мене від цього? А чи повинен? Та хіба ж я спокушала його? Чи ще щось?!»

Я розумію, що відповіді на мої запитання не мають сенсу. Я намагаюся заспокоїтися, прийти до тями. Галас стихає. І тільки за дверима метушня. Вікторівна стукає до комори. Чую її голос. Розумію, прийшла говорити.

- Олено, відчини. Ну ж бо, виходь. Поговоримо.

Я не втечу від пояснень. Треба хоч якось себе захистити, якщо ніхто не може. У коморі був умивальник, дзеркало. Приводжу себе до ладу. Розумію, що косметика мого заплаканого обличчя не врятує. Змиваю. Тягар стає меншим. Невже вода і справді допомагає? Відкриваю двері. І опиняюся в коридорі, де на мене чекає Вікторівна. Вона спокійним голосом, без нарікань, запитує:

- І що це було?

- Не знаю, – відповідаю. Бо справді не знаю.