День почався як завжди. Середина тижня нічим не примітна і спокійна. Та сьогодні у нас проходив майстер-клас для діток. Наш кухар вчив їх готувати, а дизайнер, щоб зацікавити дітей, приготувала майстер-клас по плетінню талісманів. Я була спостерігачем. Хтось же має дивитися за малими жевжиками, щоб не начудили нічого. А я, як не крути, майбутній педагог. А ось виготовлення амулету і мене зацікавило, тому приєдналася до дітвори. Поки виготовляла, згадувала про Максима. Поринула у свої романтичні мандри про прекрасного принца. Ось тільки його принцесою у цій казці є не я. Та ще й через цей майстер-клас він зранку не приходив. А я так сподівалася його побачити. Цікава його поведінка, ми ж все таки знайомі і можливо спілкуватимемося, як нормальні люди. Хоча він не винен мені нічого.
Лише після обіду ми відкрилися для відвідувачів. І я нутром відчувала, що він з’явиться. Не прогадала, Максим зайшов десь о шостій. Відразу направився до бару, тобто до мене. Я поглянула на столик біля вікна, який самотньо чекав його, та напевне не сьогодні. І насправді, мені було байдуже. Його усміхнене обличчя наближалося до мене. Все інше було не важливим. Він підійшов і сів на стілець. Поглянув на мене і усміхнувся. Я витримала паузу, роблячи вигляд зайнятості. Хоч і справді готувала напої. Не кричати ж мені йому до дверей «привіт», і таке інше.
- Привіт, – перший мовив.
- Привіт, – я усміхнулася у відповідь.
- Як справи?- запитав.
- Нормально.- Дивне відчуття, цікавиться таким. Це ж треба? Мабуть, з вихованості просто.- Тобі кави?- запитую, намагаючись не витріщатися на нього.
- Так, будь ласка.
Я підійшла до кавової машини і стала готувати його улюблений напій, каву по-турецьки. А він з цікавістю спостерігав за мною. У ці хвилини, здалося, я відчувала взаємну симпатію. І це мене тішило. Я подала йому каву, і стала до роботи, виконуючи інші замовлення. Не чекаючи, що розмова затягнеться.
- Чому ви зранку були зачинені?- продовжив. Чим приємно мене здивував.
- Майстер-клас проводили для школярів.
- У-у-у, класно. – зробив ковток і поставив каву на блюдце. - І як? Сподобалось діткам?
- Дуже. Вони вчилися готувати. А потім виготовляли чарівні амулети-обереги. А твої як справи?
- Добре, – задоволено відповів він.
- Ти поговорив з…? – А я навіть не знаю імені своєю суперниці. - Ну, ти знаєш.
- Так, – серйозніше мовив він. – Чекаю. Їй потрібен час на роздуми, і я її розумію. Я готовий чекати.
Я, звичайно, не зраділа цьому. Та хоч він стане спокійнішим, щасливішим. А це вже добре. Навіть, для мене. Я відійшла, щоб прийняти замовлення у Ксюні-офіціантки. Вона допитливо роздивлялася Максима, поки чекала. Та він продовжував розмовляти зі мною.
- Часто у Вас такі заходи для дітей?
- Так, раз на місяць, чи два рази. Коли як. Частіше у середу.- мимовільно відповіла, роблячи напій.
- Можливо, і я б прийшов за нагоди, – сміється.
- А ти любиш готувати?- цікавлюсь.
- Так. Я ж сам собі готую.
- Точно не каву, – засміялася, – бо тобі я її роблю.
Максим зрозумів мій жарт. Ми посміялися.
- А як твій друг? З ним не говорив?- повертаюся до болючих питань.
- Він знову став серйозним, навіть пригніченим.
- Ні ще. Чекаю на відповідь від Лізи.
- Ти сильно хвилюєшся? – запитала я. Мені необхідно було знати, наскільки це для нього важливо.
- Так. Чекання мене вбиває.
Я розуміла його. Я ж бо чекаю цілу вічність. І заради чого? Я опустила очі на своє місце за барною стійкою. На моїх підручниках лежав амулет, який я сама сьогодні зробила. Взагалі, він був для мене. Та мені хотілося, щоб у Максима було щось від мене. І щоб підняти йому трішки настрій, я вирішила подарувати оберіг. Скориставшись затишшям у роботі, я підійшла ближче до Максима. Він насолоджувався своєю кавою. Зазвичай, він це робив швидко. Та сьогодні він не поспішав, як і минулого разу. Можливо, це пов’язано зі мною. Ми ж спілкувалися. Принаймні, мені приємна так думати.
- Максиме, я хочу тобі щось дати. Подарувати.- відірвала його від дисплею телефона.
Він здивувався. Поставив філіжанку на підставку і уважно подивився на мене. Помітно, що зацікавила його. Я потягнулася за амулетом.
- Я ж говорила, що сьогодні діти робили амулети. Так от, я теж зробила кілька, – насправді, у мене був один. Та мені дуже кортіло, щоб він залишився у Максима. – І я хочу тобі один подарувати.
Я піднесла йому підвіс з оберегом і поклала на стіл. Він злегка остовпів від здивування, потім взяв його до рук. Став роздивлятися. Усміхався.
- Ти справді хочеш мені його подарувати? Він гарний.- запитав. Подивившись мені прямо в очі. Чим змусив мене зашаріти.
- Так. Я хочу, щоб він був з тобою. Я впевнена, він принесе тобі удачу.
- Ну що ж. Я з задоволенням прийму подарунок. Удача мені не завадить. Дякую, Оленочко.
І він щиро усміхнувся, як дитина. Максим ще погрався з ним, а потім поклав у кишеню. Мені було приємно. І не тільки через «Оленочко». Частинка мене тепер була з ним. Я сподівалася, що він (оберіг) буде нагадувати йому про мене.
Макс допив свою каву та пішов, але на прощання залишив мені свою візитівку.
- Так, про всяк випадок, – додавши.
Ну і добре. Я навіть рада. Тепер хоч якийсь зв'язок з ним є. Цей день був чудовим. Просто неповторним. Я не могла тримати в собі позитивні емоції, тому подзвонила Олі.
- Привіт, сонечко, – сказала я, коли вона відповіла.
- Привіт. Щось сталося? – Оля була трішки занепокоєна моєю ніжністю.
#3861 в Любовні романи
#1806 в Сучасний любовний роман
любовний трикутник, складні_відносини_між_героями, попелюшка_проста дівчина_мрія
Відредаговано: 28.08.2019